Чи повинна держава відшкодовувати витрати переможцям парламентських виборів?

Відповідно до виборчого законодавства, політичним партіям, що подолали 3%-ий бар‘єр, держава компенсує витрати пов‘язані з передвиборчою агітацією. Чи повинна держава відшкодовувати витрати переможцям парламентських виборів, розмірковують політологи.

Дмитро ВИДРІН (директор Європейського інституту інтеграцій та розвитку):

„В современной новой европейской моде, государство не только возвращает деньги, но и еще субсидирует все партии, которые преодолевают проходной барьер в парламент, при чем не разово, а на постоянной основе. Тем самым государство делает партии минимально зависимыми от олигархических структур. Поэтому я расцениваю это как первый шаг в европейское политико-партийное пространство, и этот замечательный шаг только приветствую”.

Олесь ДОНІЙ (голова Центру досліджень політичних цінностей):

„Українські партії на сьогодні повністю підпали під вплив коштів великого бізнесу. Саме за рахунок великого бізнесу ведуться кампанії лідерів парламентських перегонів. Розплачуються партії зі своїми спонсорами місцями у виборчих списках, перетворюючи таким чином політику на цинічний процес купівлі-продажу.

Теоретично, відшкодування державою партіям коштів, які ті витратили на передвиборчу кампанію, повинно було б зменшити залежність партій від бізнес-структур. Але в реальності є великі сумніви, що така система спонукає партійних функціонерів бути моральніше й чесніше. Окрім того, в заздалегідь невигідні умови потрапляють партії-аутсайдери. Іноді, в середовищі маленьких партій можуть народжуватися продуктивніші ідеї й нові лідери, але існуюча система лише більше закріпить аутсайдерство нових політичних проектів. Тому, очевидно, боротьбу з «олігархізацією української політики» слід вести більш комплексно. Можливо, на цьому етапі слід не збільшувати, а зменшувати виборчий бар’єр, для того, щоби у політику потрапляли не лише заможні проекти й люди”.

Віктор НЕБОЖЕНКО (керівник соціологічної служби «Український барометр»):

„Конечно же, должна, потому что не все партии богатые. Теоретически, партии которые могут прорваться в парламент в первый раз, не всегда могут финансироваться олигархами или заграницей, поэтому, конечно же, они придут к своей политической победе достаточно истрепанными и истощенными. Поэтому очень важно, чтобы партия получала какую-то компенсацию. Более того, партиям, которые пройдут в парламент, кроме их политической ответственности, нужно чтобы их и дальше финансировали в соответствии с процентами, полученными на выборах. Конечно же, это усложняет жизнь тем, кто не прошел в парламент, но это создает хоть какую-то минимальную возможность дистанцироваться от крупных финансовых доноров”.

Вадим КАРАСЬОВ (директор Інституту глобальних стратегій):

„З теоретичної точки зору, можливо й потрібно, тому що в тих політичних системах, де партії виконують представницькі владні функції, де партії спираються на масові організації, є масовими, громадянськими або народними партіями, компенсація витрат на виборчу кампанію політичних партій, які представляють соціально значущі інтереси, є з боку держави доцільним фактом. Це фактично визнання в особі цих партій соціально значущих інтересів. Але, як кажуть, «диявол» криється в деталях, або в інших соціальних контекстах. Враховуючи нинішню українську ситуацію і те, що є ряд політичних партій, які по формі є представницькими але фактично представляють інтереси крупних бізнес-корпорацій, або є продовженням тих чи інших фінансово-промислових груп, такого роду законодавча норма, як відшкодування затрат на агітацію з боку державного бюджету, виглядає як знущання на суспільство, яке живе бідно. А держбюджет, який не виконує своїх соціальних зобов‘язань, має компенсувати витрати фактично тим політичним групам, які, по-перше, ідуть у політику не стільки представляти соціально значущі інтереси, скільки інтереси свого бізнесу. По-друге, відшкодування за рахунок держбюджету фактично компенсує затрати великого капіталу на політичні та виборчі кампанії. Ось чому це для нинішньої української ситуації виглядає досить недоречним і ставить багато питань до тих, хто ініціював і приймав таке рішення”.

Володимир МАЛИНКОВИЧ (директор Українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень):

„Я думаю, что в этом нет ничего страшного, во всяком случае, в Германии нечто похожее происходит, другое дело, что у нас сегодня бедное государство. В принципе, необходимо чтобы государство поддерживало партии, за которыми стоит много избирателей. Но поскольку у нас государство бедное, то может быть сейчас этого делать и не стоит, а со временем, может быть, это надо сделать. А сейчас нет, потому что во всех партиях достаточное количество миллионеров и можно было бы и не компенсировать затраты на агитацию”.

Микола МИХАЛЬЧЕНКО (президент Української Академії політичних наук):

„Оскільки в законі так визначено, то держава повинна виконувати свої зобов‘язання. Але з іншого боку, я думаю, краще було б якби ці гроші повернути партіям, і прослідкувати, щоб вони були витрачені на потреби партії, а не відійшли до тих людей, які їх фінансували”.

Павло ЦИРУЛЬ (фінансовий аналітик Центру екстремальної політики):

„Скажу очень кратко. Мое субъективное мнение, – нет. По определению в большинстве своем, люди, которые идут по выборным спискам, не бедные. Во-первых, многие имеют собственный бизнес и поэтому выборы – это риски, с которыми бизнес встречается очень часто. Во-вторых, возмещает государство фактически только суммы, которые проходят по официальным бухгалтерским документам, и они, зачастую, меньше черных партийных касс. Ведь на эти деньги, как я понимаю, партия не претендует, а это значит, что будущие народные депутаты уже согласны тратится без возмещения. В-третьих, я считаю, что в этот не легкий для страны период нужно ликвидировать такие компенсации, так как это сильно похоже на скандальное возмещение НДС”.

"Центр дослідження політичних цінностей", 27 березня 2006 року.