Виступ В. Карасьова на засіданні круглого столу „Конституційний процес в Україні: що далі?”

Дискусії, що точаться сьогодні на тему кращої форми правління – президентська чи парламентська, - це безкінечний глухий кут.  Тому що ніхто насправді не знає, яка форма краща: президентська, парламентська чи змішана президенціалістська. В кожній країні це вирішується по-своєму. Коли ми говоримо, що американська модель краща, бо в ній чітко визначено місце кожної з гілок влади, то треба зважати, що це дуже специфічна держава. Це імперська республіка, що конструювалася у політичному вакуумі можновладцями. Розробка конституції відбувалася у Сенаті рабовласниками та „торгашами” для себе. США є федеративною республікою, де виконавча влада складає порівняно невелику кількість людей, адміністрація складає до 100 тис. людей. Навпаки – в європейських континентальних країнах, адміністративний прошарок набагато більший.

Слід зважати, що якщо основний закон генерує нестабільність, то він і надалі буде нестабільним. Немає ідеальних конституцій. Є або оптимальні, або субоптимальні. Якщо  ми будемо говорити, що треба зробити з Конституції щось таке красиве, ідеальне, то толку з того для суспільства не буде. Буде лише правовий догматизм, втілений в конституції, за допомогою якого ми намагатимемося відрегулювати все, що тільки можливо. Але так ми приходимо по суті до правового тоталітаризму.

Конституція є конституювання політичного тіла держави. Вона має встановлювати загальні засади розвитку суспільства: чи передбачати партії чи ні, якою має бути виборча система тощо. Шановний представник Президента у Конституційному суді пан Шаповал сказав, що Президент має зцементувати виконавчу владу. Ви мені скажіть, що це за термін „зцементувати виконавчу владу”? Чим її цементуватиме? Де взяти цемент? Але це питання доречне, тому що проблема нинішнього конституційного процесу, чи ексцесу, чи конвульсій, чи конверсій, чи перверсій полягає в тому, що у Президента нині немає партійного ресурсу, який міг би компенсувати ті повноваження, які в нього були забрані в результаті проведення конституційної реформи. Якби „Наша Україна” на виборах 2006 року зайняла перше місце , створила б коаліцію і висунула свого прем’єр-міністра, то ніяких би проблем  сьогодні не було. Президент мав би вплив на законодавчу владу через партійний механізм. Тому не було б проблем із зовнішньою політикою, з іншими питаннями. Варіант, коли президент і прем’єр-міністр належать до одної політичної сили, реалізовувався у 5-й Французькій республіці. І за цих умов не може бути кризових ситуацій. Проте жарт історії полягає в тому, що на перших етапах роботи нової конституції президент отримав голову уряду з іншого політичного табору. Зрозуміло такі ситуації є у Франції. Але там нема ситуації із зовнішнім політичним вибором, з вибором моделі національної ідентичності, немає ситуації, коли дійсно еліти займаються політичним егоїзмом, на який також накладається ще й ці всі загальносуспільні розбіжності, різне бачення країни, партій, лідерів, президента, прем’єра, спікера, взагалі питання ідентичності країни Ось чому починає іскрити і ми шукаємо, що ж робити.

Немає ідеальних конституцій. Є оптимальні. В політології є такий термін „optimum paretto”. Це ситуація, що задовольняє всіх гравців. Вони приходять до висновку, що не варто шукати журавля в небі, коли є синиця в руках. Можна назвати це пактом еліт. Справа в тому, що  конституція на грудень 2004 року була оптимальною, а станом після березня 2006 – стала субоптимальною.

Що стосується взагалі нашого конституційного процесу. Він перебуває у постійному стрес-сценарії. Все через те, що він має такі витоки. Подивимось на генезис нашої держави. Коли приймається конституція, постає питання хто є суб’єктом конституційного процесу. В даному випадку не важливо чи парламентський суверенітет є засадою цього процесу, тобто чи парламент є таким суб’єктом? Чи це є народ і Президент? Тобто більш персоніфікований суб’єкт, що спирається на думку людей при заснуванні держави. Грубо кажучи: є парламентські демократії, що можуть стати таким суб’єктом, вони називаються конституційні. Бо коли Верховна Рада приймає постанову, що Конституційний суд немає права розглядати питання відміни політичної реформи, то втілюється принцип парламентського суверенітету в конституційному процесі. А коли президент каже, що питання цієї реформи має вирішувати чи через Конституційний суд, чи на референдумі, чи через якусь конституційну асамблею, то формується установча інстанція.

Політична система має відповідати на основну проблему,  що стоїть перед країною: якщо у нас основна проблема  є об’єднання регіонів країни, то це буде одна політична система, яка є зараз і її треба вдосконалювати. Якщо основною проблемою є включення до Заходу, євроатлантична інтеграція, то має бути інша політична система. І тоді вона буде більш президентською, аніж парламентською. А вирішувати елітам. Хто з груп в ній виявиться сильнішим, той визначить напрям руху України. Дякую.

Киів, 30.11.2006