Об институте Аналитика Мониторинг Блоги
   
13.12.2007, 13:57


Виступ Вадима Карасьова в Інституті міжнародних відносин


Директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов 28 листопада 2007 року прочитав у Київському інституті міжнародних відносин лекцію для студентів вузу. Пропонуємо нашим читачам текст лекції.

Сьогодні я не хочу просто говорити про те, що діється, я хочу показати як виходить з ситуацій  політологія, який потрібно тут вибрати масштаб мислення. Чому це важливо? Я працюю з політиками і я бачу, що не всі розуміють, що політика -  це різні види ресурсів: політичний, публічний, електоральний, медійний, адміністративний. Я бачу як одні політики працюють з адміністративною логікою і думають, що вона буде працювати все життя. Але ось переграють молоді політики, які мають електоральний результат і з цим нічого не можна зробити. Або, наприклад, окремі еліти, які є і в помаранчевому таборі, і в біло-голубому хотіли б створити якусь широку коаліцію, але не виходить, бо є воля виборців і результати виборців, і наступні президентські вибори. Президент і ті хто хочуть широкої коаліції розуміють, що це неможливо зробити, бо є виборець. Але за цим вже стоїть досить серйозний факт змін, які пройшли в Україні. Це означає, що виборець впливає на політику, що електоральна демократія в Україні працює, що це не просто бутафорія.  Не можна обійти виборця, обманути і сказати: „Потім розберемось”. Це досить серйозний факт. Україна, на відміну від інших пострадянських країн, які  говорять про державні проекти, про національний проект, демократичний проект – знаходиться в  еволюційному режимі виходячи із внутрішньої системи еліт і виходячи з регіонального розміщення України. Ми поступово опановуємо елементи електоральної демократії. В такому  режимі у нас утверджується демократія. Можливо дехто із “великих політиків” не хоче демократії, тому що краще працювати, коли є абсолютна влада. Але оскільки ніхто не хоче переграти іншого, політики вимушені пристосовуватися, йти на переговори, шукати компроміси, а це вже є логіка парламентської політики і в хороших, і негативних сенсах цього слова. Ось чому я б хотів прокоментувати останні події, які відбуваються в Україні навколо так званої коаліції. Хочу звернути увагу на те, як тут може працювати політологічний аналіз. Щоб трохи вас розважити - розповім  анекдот про Конституцію. Коли на Сенатській площі декабристи стояли в 25-му році, солдати мерзли і запитували:

- За що ми тут стоїмо?

А офіцери декабристам відповідають: „За Конституцію!”

- „А хто така Конституція?”

- „Дружина Констянтина”, дружина князя імператорського дому .

Коли запитують , хто така Коаліція -  відповідаю дружина Колі. На запитання якого Колі відповідаю – Микола Томенко, Микола Катеринчук.

Тепер щодо політологічного, семантичного аналізу сучасної ситуації. Спочатку по фактажу. Зараз йде зустріч Президента з В’ячеславом Кириленком. Очевидно, „Наша Україна – Народна самооборона” буде висувати більш компромісну кандидатуру спікера Верховної Ради від НУНС - і це дає змогу всім членам блоку підписати коаліційну угоду. Це означає, що можливо вже навіть завтра, або після завтра, ми будемо знати прізвище голови Верховної Ради і це відкриває шлях до демократичної коаліції  і прем’єрства Юлії Тимошенко. Ймовірно, що до кінця грудня завершиться вся коаліційна епопея і ми отримаємо фактично нову політичну систему після дострокових парламентських виборів.  Але в чому була проблема, чому так тяжко та довго створювалася  демократична коаліція? Наводять приклад Польщі. Там, дострокові вибори відбулися на двадцять днів пізніше, але поляки в той же день, коли пройшло голосування після оголошення результатів екзіт-полів знали, хто буде прем'єр-міністром, хто буде в коаліції, хто в опозиції. Все! Питань немає. А у нас пройшло фактично більше двох місяців і ще ця епопея не закінчилася. Польща перейшла вже на парламентську чи то парламентсько-президентську матрицю -  модель політичного устрою, політичної системи. Це називається в політології «гра маятника». Влада іде в опозицію, опозиція іде до влади. Все чітко персоналізовано і індіфіковано. Лідер партії, яка перемогла на виборах, якщо вона здобула більшість голосів або у неї є коаліційна угода, стає прем'єр-міністром. Процедура ця чітко закріплена на рівні, так би мовити, європейських політичних традицій. В Україні поки що і традицій таких немає, і процедури також. А там де відсутня процедура є режисура. Кожен починає режисирувати і розвивати процес під себе, в залежності від того, який є політичний вплив і ресурс. Але я вже казав про те, що ресурси політиків, а саме: адміністративні, неформальні, кулуарні, кабінетні -  вже наштовхуються на дві фундаментальні речі. По-перше, виборець  дає сьогодні мандат тим чи іншим політикам, на ту чи іншу політику. В тому числі і на те, щоб бути в політиці. По-друге, є партії, хоча вони називаються блоками і  це ще не партії в європейському, ідеологічному розумінні цього слова. Але це потужні, консолідовані сили, які впливають на політику і влада поступово стає партійною, формуються моделі партійної влади, партійного уряду і таке інше.

Був  момент, коли у мене відбулась серйозна розмова з Президентом і коли постало питання  як укріпити президентську владу  (це було десь у 2006 році). Тоді було сказано, що тільки через партію можна активно грати в політиці, в тому числі і Президенту. Спиратися тільки на адміністративний ресурс або на повноваження надані Президенту за Конституцією сьогодні вже не реально. В більшій мірі потрібна серйозна підтримка з боку парламентської фракції, політичної партії, тому що партія -  це колектив,  мобілізація електорату,  виконання рішень Президента. Через адміністративну вертикаль сьогодні нічого не можна зробити.

 Коли після виборів почали  призначати деяких губернаторів,  постало питання про те,  що  потрібно боротися з цим, бо Президент не враховує думку Блоку  Тимошенко.  Це означає, що губернаторська вертикаль в адміністративному вигляді вже не буде працювати. Але де-факто місцеве самоврядування, яке партизовано зараз, працюючи з Києвом,  впливає на те, що відбувається в регіонах. Ці призначення є свідченням того, що  президентської адміністративної вертикалі, в тому вигляді, в якому вона була при Кучмі, вже не має.

Може хтось детально аналізує проблеми, які є у блоці „Наша Україна – Народна самооборона” між командою секретаріату Президента і  партійцями Кириленка, Луценка.  Знову ж таки, це одна президентська команда і в ній є дві групи гравців, два види ресурсів: секретарський, або  адміністративний ресурс, і публічний, електоральний ресурс. Іде боротьба… Для Президента це достатньо серйозний виклик в тому сенсі, що потрібно буде вибудовувати нову модель президентської влади за умов парламентсько-президентської форми республіки. В Конституції можна взяти повноваження одні і передати їх іншим, але політика не працює лише на формальних засадах, конституційних, правових, вона працює саме на поточних процесуальних формах, які дає політика. Політика – це співвідношення сил, рівновага сил, протидія сил - ось що формує політичний процес. Зрозуміло, що в рамках і в межах  правових форм, які є у суспільстві.

 Коли ми говоримо про коаліцію, то стикаємося з двома видами ресурсів в політиці: партійний, публічно-електоральний та адміністративний ресурс. Майбутнє за партійцями, за партійним публічним ресурсом, за політиками, які можуть виступати на телебаченні, мають ідейні стрижі, ідеологічні в хорошому сенсі цього слова, публічні, молоді, енергійні.

Наступне, коли ми говоримо про складнощі коаліціади, то боротьба адміністративних важелів не дає змоги партизувати систему так, щоб йдучи на голосування  знати, що та чи інша партія може створити коаліцію, якщо вона виграє вибори. По-друге, знати про те,  хто виграв, хто програв парламентські вибори.

 Коли  у 2006 році Партія регіонів говорила «ми виграли ці вибори», то це не правильно, бо політологія нас вчить: парламентські вибори виграє той, хто може сформувати коаліцію, або той, у кого є парламентська більшість з можливістю сформувати однопартійний кабінет. Тому демагогія,  яка виникла знову у 2007 році про те що Партія Регіонів виграла парламентські вибори -  не правильна.  Виграє той, хто сформує коаліцію. І якщо прем'єр-міністром буде Тимошенко, а коаліція буде помаранчева -  то вони і виграли ці вибори, незважаючи на те, що в індивідуальному заліку перемогла Партія регіонів. Доведіть, що ви перемогли, створіть коаліцію!  Парламентські вибори закінчуються не в день голосування, а лише тоді коли сформована коаліція і парламентський уряд. Це якраз демонструє те, як аксіоми політології працюють і в полеміці політологів, і для політиків. Вони можуть одразу обрізати всю демагогію політиків. Деякі з них це розуміють, хоч і  є партійна установка говорити про перемогу

Тепер про те чому процес, пов'язаний з результатами парламентських виборів, затягнутий. Все тому що сьогоднішня Конституція вимальовує нам не парламентсько-президентську республіку, а парламентсько-президентський кентавр. Парламентська частина сама по собі, а президент сам по собі, тому що має повноваження: голови Ради безпеки та оборони, повноваження призначати Міністра закордонних справ, Міністра оборони, губернаторську вертикаль.

 Президент -  це верховний політик, це не просто глава держави. Колись Барбара Гедес в книзі «Дилема політики»  описала латино-амереканські президентури. Вона їх назвала патронажними.  Патронажний президент  це той, який призначає прем'єр-міністра, міністрів, губернаторів і т.д., по всім владним важелям.  Пострадянська президентура взяла на себе патронажні функції, патронажне президентство. Постійна партизація в Україні, роль партії, парламентизація, яка фактично з'явилась ще до 2004 року і зникла після 2006, поступово нівелює патронажні функції. Але вони ще залишаються. Тому виникає дилема:  парламентсько-президентський кентавр чи недопрезидентська республіка.

 Якщо у нас сформується коаліція за  результатами виборів 2007 року на базі БЮТ і НУНС, ми підемо по шляху парламентаризації політичного режиму і європеїзації посади Президента. По меншій мірі про європеїзацію президентської влади президент думає: є конституційна група, формується нова Конституція, будуть впорядковані патронажні функції. Вони стосуються не влади, а лише президентського апарату, і європейська модель президенства буде більш рельєфно випуклою. Але не все так буває. Владу ніхто  просто не віддасть. Тим більше, коли кожен думає: якщо віддам владу - то вона потрапить в погані руки.

Недопарламентська і квазі-президентська модель демонструють реальну суть політики на рівні еліт. Це у нас чи то картель еліт, чи то коаліція партій.

Коли говорили про широку коаліцію, то це є картель еліт, багатих людей, грошократів, починаючи від тих які опинились на помаранчевому боці чи на боці Партії регіонів. Ці грошократи будуть поглинуті партіями, в будь-якій партії є грошовиті люди, але партія це все таки публічний ресурс, бо голосують за партію, а не за гроші. Хоча гроші відіграють дуже велику роль, особливо в Україні. Боротьба між картелем еліт, між коаліційною моделлю, тобто парламентською моделлю йшла на протязі цих всіх місяців.  Виграє все ж таки коаліційна модель, тому що хотілося б  картелям еліт створити владу, поділити сфери впливу, але у 2009 році або на початку 2010 року президентські вибори. Постає запитання, що ми скажемо виборцям? Чи не відвернеться від нас виборець остаточно і не перейде на бік Блоку Тимошенко Тому ми вимушені грати з боку партійної та електоральної політики. Коаліція це не просто зліпити 228 чи 226 голосів. Коаліція працює, система діє, працюють оперативні коди (в політиці це опозиція), приймаються рішення. Ні, так не виходить, бо є теорія коаліції. Першим теоретиком коаліції на сучасному рівні був Вільям Райкер, відомий американський політолог, патріарх політологічної науки. Існує теорія коаліційного розміру. Він описав, коли можуть бути мінімально виграшні коаліції. Коли потрібні супер мажоритарні коаліції або великі коаліції? Мінімально виграшні коаліції це 226 в українському варіанті, на один голос більше і все працює. Але працює з точки зору Райкера в тих умовах, коли перше – це дійсно партії і переходу з партії в партію не має. Перехід – це крах своєї політичної кар’єри. Мінімально виграшна коаліція діє в соціально-гомогенних суспільствах, там де суспільство не розділено, не має регіональних протиріч. Класичний приклад британська Вестмінстерська система, вона працює, бо країна не поділена за регіональною ознакою, хоча в країні діють  шотландські націоналістичні партії. Але все ж таки дієві лейбористи та консерватори. Це стосується і Німеччини. Але коли це торкається України, то виникає питання чи може коаліція в 226-228 голосів при таких не дисциплінованих партіях і при регіональних протиріччях вирішити ці питання. Чи буде працювати така коаліція, чи не буде це дискредитацією парламенту і коаліційної моделі парламенту. Ось чому йде мова про те, щоб  створити коаліцію і  не витиснути   Партію регіонів в несистемну опозицію. Її потрібно інтегрувати в опозицію, тому зараз є питання як розмістити „Нашу Україну” в цій коаліції, „Нашу Україну” як трансформер, який буде контактувати з Партією регіонів.  Спікер чи голова Верховної ради, має бути не просто головою Верховної ради під коаліцією,  він має бути головою Верховної ради, а для цього потрібно, щоб кандидатура була компромісна для Партії регіонів та інших опозиційних сил. Тобто вже виникає питання як створити правильний коаліційний розмір і  не можна так просто взяти з теорії коаліцію. Мінімально виграшні коаліції можуть створити конфлікт в тому разі, коли невеличка більшість тисне на велику меншість  Мінімально виграшна коаліція може бути або в ситуації війни або в ситуації гри. Не можна, щоб коаліція створювала ефект війни в елітах чи то додаткові конфліктні зони в  українській політиці.

Раніше обирали парламент, обирали депутатів і все. Ці депутати чи політичні партії, яких висували не мали влади, тому що влада вже була давно сформована. Партії допускали публічно-політичну діяльність. Тобто електоральна демократія не перетворювалася в управлінську демократію. Електоральна демократія повинна конвертуватися в управлінську демократію. Мало просто мати демократію, але якщо немає рішень, немає менеджменту, тоді немає ефективної політики, ані зовнішньої, ані внутрішньої. Навіщо тоді така демократія? До речі у нас останнім часом з демократією все нормально, але вона починає працювати на холостому ходу, тому що не вистачає ефективних управлінських рішень. Але, думаю, що ми переборемо цю ситуацію. І до речі за Конституцією 1996 року був такий негласний пакт еліт: опозицію ми допускаємо в політику, але не допускаємо до влади. Не можна обманути закони політики. В нас в Україні опозиція вже приходить до влади, вона не просто діє в політиці, у нас запрацювала модель за якою влада змінює опозицію, опозиція змінює владу. В 2004 році в Україні опозиція прийшла до влади на рівні президентських структур, в 2006 році Партія регіонів повернулася до влади, в 2007 році на дострокових парламентських виборах вона знову піде в опозицію, до влади повернуться помаранчеві чи демократична коаліція. Опозиція – це не бутафорна сила, не парламентські клоуни, а серйозна сила і з цим потрібно буде рахуватися всім хто буде при владі.

Коли ми аналізуємо, який буде тип уряду у разі створення парламентської коаліції, то спадає на думку книга Річарда Катса «Партійний уряд». Якщо буде коаліція демократичних сил і прем’єром буде Тимошенко, то це буде означати, що ми поступово обираємо еволюцію. Ніхто не планував, але так вийшло з точки зору електоральної географії, співвідношення політичних сил, що ми обираємо біполярну модель уряду. Це коли є усталена частина влади і така ж опозиція, така біполярна модель діє в Британії, Німеччині, в Франції, хоча діють різні виборчі системи, різні форми коаліційних угод, але все ж таки це  біполярна модель уряду.

 Є ще коаліційна модель уряду. Коаліційна модель відрізняється від біполярної одним чинником. Прем’єр-міністром може бути не лідер партії, яка входить в коаліцію, а просто інша фігура. Так було в Італії за часи першої республіки, так є в інших країнах, але в європейській практиці більше домінують біполярні моделі. Є ще домінантна модель уряду чи домінантні уряди. Це коли одна правляча партія, яка є партією еліт може бути невеличкою, але вона центрова, вона форматор, як кажуть в теорії коаліції, тобто без якої неможливо сформувати коаліцію

В Італії за часи першої республіки, яка закінчилася в 1994 році, домінантною партією була невеличка ХДС - християнські демократи. Найбільшою партією в Італії  в роки Холодної війни була комуністична партія. Оскільки Італія стратегічно важливий регіон в рамках Євроатлантичного блоку було поставлено завдання не допустити італійських комуністів до влади, хоча вони перемагали на виборах постійно. Це називалось антикомуністична підкладка політичного режиму. До речі така підкладка діяла в Україні в 90-тих роках - олігархи проти комуністів. Тоді і придумали модель домінантної партії -  вона хоч і не велика, але від неї формується коаліція більшості різношерстих партій. Була така ситуація, що прем’єр-міністром був лідер соціалістичної партії. Ця модель працювала. Вибори ідуть кожен рік, але партія лишалася при владі, змінювались лише коаліційні партнери. Комуністи залишались в опозиції, їх не допускали до влади. В 70 роках, коли з’явилася загроза приходу комуністів до влади з’явились червоні бригади, що і не допустило комуністів до влади. Суспільна думка і в Італії і в Європі була відвернута від комуністів, хоча Італія була готова до того, що саме вони прийдуть до влади, оскільки вони працювали добре на місцях і показували свою соціальну ефективність. Така домінантна модель могла б в наших умовах визріти, якщо б „Наша Україна” була потужною силою. Партія може бути, то з Партією регіонів, то з Блоком Тимошенко. Якщо б була  широка коаліція у складі Партії регіонів, „Нашої України -  Народної самооборони” та Блоку Литвина, то була б домінантна модель партій, бо все ж таки центровою партією навколо якої формується кістяк влади є саме партія Президента. Незважаючи на те, що „Наша Україна” може дійсно займати центральну позицію в політичному просторі і в парламенті в цілому, тим не менше прем’єром буде Юлія Тимошенко, а це значить що лідер однієї з найбільших партій стає прем’єр-міністром і це означає, що формується біполярна або мікс біполярної і коаліційної моделі. Юлія Тимошенко – прем’єр, Віктор Янукович  - лідер опозиції. Це веде до того, що починає працювати механізм зміни урядів.

Чим ми відрізняємося від Росії та пострадянських країн? У нас політику сьогодні визначає електоральний, публічний, партійний ресурс. Це означає, що у нас європейська модель хоча б з точки зору ресурсів. 

В Росії є проблема, особистий режим влади дає збої, тому що потрібно, щоб були вибори, але водночас урядовці бояться того, щоб не було зміни курсу, боїмося що не буде наступництва в політиці і починають вигадувати різні схеми, інститут національного лідера, вибори, референдум і так далі. Це є ознакою  великої кризи національної політики. Не було вибудувано партійно-парламентської, чи партійно-політичної моделі політики, не стало партій. Адміністративним, силовим спецслужбіським та іншим ресурсом витіснились зачатки партійно-політичного ресурсу і тепер в Росії не знають, що з цим робити. Багато що залежить від зовнішньої політики, зовнішнього середовища. Є така класифікація моделі держави: держава – це одиниця війни, одиниця державного добробуту і держава – одиниця безпеки з точки зору внутрішньої безпеки і зовнішніх викликів.  Росія це варіант держави як одиниці безпеки, тому що спецслужбівський ресурс завжди був основним ресурсом російської політики. Постає питання, як витримати конституційну процедуру. На даний момент в Росії великі політичні проблеми, країна  стоїть перед такою політичною кризою, яка може закінчитись досить плачевно не тільки для Росії. Слава Богу ми в цьому сенсі зробили досить серйозний крок вперед, ми ідемо в європейському напрямку нашої політики і з точки зору намірів, і з  точки зору акторів. Хоча ми десь знаходимось сьогодні так би мовити на перехресті, прикордонному просторі. Ми ще не стали класичною європейською країною, але ми вже не пострадянська. А якщо у нас створиться коаліція демократичних сил чи помаранчева коаліція це означає, що ми зробимо досить важливий крок вперед до європейських моделей уряду і парламентської політики в цілому.

В такому вигляді я хотів показати як може працювати політологічна семантика, інструментарій, аналізуючи конкретну проблему створення коаліції в Україні.  

igls.com.ua, 13.12.2007




Предыдущие материалы из раздела
Иран вне санкций: как изменится глобальная игра
05.04.2015, 17:05
В четверг на мировом энергетическом рынке произошла своего рода революция, последствия которой будут проявляться не один год, и не только в сфере ...
Шантаж Яценюка
07.07.2014, 13:30
Политолог Вадим Карасев раскрывает сложные отношения между правительством и Верховной Радой. — Почему между Кабинетом министров и парламентом ...
На ближайших выборах Порошенко и Ляшко могут поделить избирателей между собой, – Карасев
02.07.2014, 13:08
Основной вопрос сегодняшней политической повестки – это способ разрешения конфликта на востоке. Об этом заявил директор Института глобальных ...
Російська імперія доживає своє – Карасьов
02.07.2014, 13:05
Гості «Вашої Свободи»: Вадим Карасьов, директор Інституту глобальних стратегій; Леся Яхно, директор Інституту національної стратегії ...
В Донецке прошли первые переговоры официальных представителей Украины, России, ОБСЕ и лидеров ополченцев
24.06.2014, 12:39
На переговоры в здание донецкой облгосадминистрации, по сообщению «РИА Новости», прибыли посол России в Киеве Михаил Зурабов, спецпредставитель ...
Экспертный совет: Когда пройдут парламентские выборы?
23.06.2014, 13:16
Директор Института глобальных стратегий Вадим Карасев называет равными шансы того, что перевыборы в ВР пройдут осенью этого года или весной будущего: ...
Аналитика
 Архив