Плюс "НАТОналізація" всієї країни?

Чому Віктор Ющенко настільки наполегливо повертається до теми Бухарестського саміту у своїх публічних виступах? І при цьому трактує як безперечну перемогу насправді не настільки однозначні для України підсумки саміту?

Адже популярною, електорально привабливою і позитивно сприйнятою більшістю українського суспільства цю тему не назвеш.

Можливо, логіка дій президента стане яснішою, якщо глянути на ситуацію в контексті майбутніх президентських виборів, яким би на перший погляд парадоксальним не виглядало таке трактування.

Від саміту глава держави очікував більшого, у всякому разі, саме про такі очікування він заявляв привселюдно. Президентові був потрібний зовнішньополітичний успіх, успіх його політики і його стратегії, особиста перемога, яку не міг би зарахувати собі хто-небудь з його конкурентів у майбутньому змаганні за вищу державну посаду.

Адже зовнішня політика є за Конституцію і сприймається на масовому рівні як прерогатива і сфера відповідальності саме президента.

На президента в даному випадку грали і внутрішньополітичні обставини. Зокрема, факт спільності поглядів глави держави і парламентсько-урядової коаліції щодо позицій геополітичного характеру. Зараз, на відміну від часів другого прем'єрства Віктора Януковича, українська влада стала геополітично однорідною.

Це дозволяло вибудовувати подальшу стратегію поєднання проблемного з електоральної точки зору зовнішньополітичного курсу з президентською виборчою кампанією. Можлива схема такого поєднання – приєднатися до ПДЧ у квітні і "забути" про це до 2010 року, коли до питання можна було б повернутися вже на його наступному етапі і з оновленою президентською легітимністю.

Перенесення питання приєднання України до ПДЧ на грудень нинішнього року, а швидше за все на ще більш пізню дату, наближену до президентських виборів, змушує відмовитися від сценарію "приєднатися і забути". Сценарій потрібно змінювати, і постбухарестські заяви президента можна вважати свідченням того, що новий сценарій у нього з'явився. Принаймні, у загальному вигляді.

Можна сказати, користуючись термінологією самого президента, що в такий спосіб він акцептує геополітичний формат майбутніх президентських виборів, роблячи пріоритетними у виборчому порядку денному питання геополітичного і геоцивілізаційного характеру.

На передній план висуваються проблеми перевизначення національної ідентичності: за НАТО – проти НАТО, за українізацію – проти українізації тощо.

Безумовно, президент ризикує, ставлячи на кін свій геополітичний вибір, але він змушений грати ва-банк, оскільки така ставка дозволяє сформувати електоральну ідентичність за геополітичним, а не за класово-соціальним принципом. У такий спосіб гра переноситься в таке поле, на якому в президента більше шансів обіграти основного свого суперника на майбутніх виборах – нинішнього прем'єра.

Подібний контекст дозволяє прогнозувати зниження загострення президентсько-прем’єрського протистояння.

Якби основними на виборах стали питання соціального характеру, то для перемоги президентові був би необхідний сценарій відставки нинішнього уряду, реалізація власне президентського плану соціальної політики і призначення пропрезидентського прем'єра, який би не суперничав із президентом у боротьбі за лаври головного "соціального благодійника", а навпаки, готовий був перебирати на себе увесь негатив, залишаючи главі держави винятково позитивну роль.

У цій ситуації була б виправданою і спрацювала ставка на соціальну більшість. Але, як бачимо, ставка робиться на більшість національну.

А в цьому випадку відставка Тимошенко з посади прем'єра небажана.

По-перше, у нинішнього глави уряду немає власної ідентифікуючої позиції в геополітичних і геоцивілізаційних питаннях.

По-друге, немає можливості маневру.

По-третє, конфлікт із Тимошенко та її відставка загрожують електоральними втратами в західних областях України, яким за умов геополітичного характеру виборів уготована роль основної електоральної бази президента.

Природно, значну роль у майбутніх виборах за цим сценарієм призначено зіграти російському факторові. Приписувана Путіну фраза про майбутнє України у випадку активізації євроатлантичного курсу, у якому б контексті і у якій би редакції не лунала вона насправді, повертає нас до відомої істини – для російських еліт Україна нелегітимна, особливо як держава, що знаходиться в іншому геополітичному блоці.

Педалювання українським президентом теми "Україна – НАТО" провокує російські еліти на досить жорсткі відповіді. Але російська робота на внутрішньоукраїнський розкол, посилення тиску, толерантне ставлення до сепаратистських тенденцій у Криму або на Донбасі може привести і до небажаного для Росії результату, оскільки загострить в українському суспільстві "ефект Тузли".

Досить проблематичним подібний розвиток подій може виявитися для Партії регіонів.

ПР доведеться визначатися з власною лінією поведінки, що дозволило б зберегти геополітичну ідентичність і уникнути розколу. Адже одна справа бути в опозиції до нинішньої державної влади, і зовсім інше – в опозиції до державності.

Та й численних виборців і прихильників цієї партії навряд чи надихатиме перспектива їздити, наприклад, на відпочинок до Криму минаючи кордон та при цьому міняти гривні на карбованці.

Таким чином, у президента складається можливість одержати на виборах націоналістську (не націоналістичну і навіть не національну, а саме "націоналістську") більшість.

Як історичний приклад ситуації, у якій опинилися регіонали, можна згадати еволюцію німецьких соціал-демократів у період від створення НАТО в 1949-му році до вступу ФРН у цей блок у 1955-му.

Спочатку німецькі есдеки різко виступали проти вступу Західної Німеччини до НАТО, оскільки очікували від США і СРСР створення єдиної нейтральної Німеччини. Коли ж ці очікування виявилися марними, соціал-демократи змінили свою позицію. Такий крок сприяв становленню цієї партії як партії національного консенсусу і створенню партійної системи Німеччини в її нинішньому вигляді.

В Україні на сьогоднішній день партій національного консенсусу немає. Але саме "геополітизація" контексту майбутніх президентських виборів може посприяти появі таких партій, і тоді основними конкурентами можуть стати умовно "помаранчева" та умовно "блакитна" партії. "Білі" втрачають місце в такій схемі і будуть змушені ставати біло-помаранчевими або біло-блакитними.

У такий спосіб "НАТОналізація" виборів, тобто акцент на натовській зовнішньополітичній і націоналістський внутрішньополітичній тематиці, може стати для президента панацеєю, що допоможе перетворити майбутні вибори з політтехнологічних у смислові та ідеологічні, і за допомогою ідеології перемогти політтехнологію.

"Українська правда", 6.04.2008