Київські вибори: уроки «безрезультатності»

Головним результатом київських виборів стала їх фактична безрезультатність. Адже як інструмент прямої демократії вони не вирішили наявного КОНФЛІКТУ, а лише відклали його розв’язання до чергових позачергових виборів. Таким чином, перед українським суспільством і, перш за все, елітою вкотре постає проблема пошуку більш ефективного механізму політичного співіснування і потреба в глибинній модернізації наявної системи влади.

Констатація факту

Рішення Верховної Ради про призначення позачергових виборів мера столиці та Київради, прийняте 246-ма голосами 18 березня, апріорі було політичним, про що казали і експерти, і самі ініціатори їх проведення. Так, директор Центру соціальних досліджень «Софія» Андрій Єрмолаєв заявив, що «це було рішення еліт», а підстав для проведення виборів мера і депутатів Київради не було.

Із самого початку було зрозуміло, що бутафорія київських виборів не обмежиться політичним брудом і рекордними сумами, витраченими «з серйозними намірами». А констатований експертами політтехнологічний примітив ще раз засвідчив, що до Києва так і не повернулась «боротьба змісту, а не образів». Причому жодна з політичних сил, за словами того ж таки Андрія Єрмолаєва, не була готова йти на вибори з реальними пропозиціями розвитку столиці.

Чи не найголовнішим здобутком цих виборів стало розвінчення міфу про дієвість апокаліптичної риторики та втома електорату від «політичної істерії». Адже перемогу отримала політична сила та лідер, які не закликали до боротьби і, не гребуючи використанням адмінресурсу, звітували про виконану роботу.

Попередні результати волевиявлення громадян також дають серйозні підстави говорити про зниження градусу довіри до окремих політичних фігур, хоча політологи у своїх висновках були більш радикальними. «Закінчується епоха електоральних перемог БЮТ і прем’єр-міністра. Впродовж останніх років Юлія Тимошенко отримувала електоральні перемоги, а київські вибори – це серйозна символічна поразка як самої Ю.Тимошенко, так і її блоку. Це була гра виключно Ю.Тимошенко. Ці вибори показали, що якщо вона грає сама, без підтримки Президента, то в неї не все виходить. Звідси ростуть ноги цієї поразки», – вважає директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов. Крім того, «це урок і для Луценка: не треба грати в популізм, «жириновщину», – стверджує політолог Володимир Фесенко. Взагалі, на його думку, результати виборів є розплатою за «чергові позачергові вибори… Київ повертається у свій звичний стан неприйняття офіційних політиків. Це має стати серйозним уроком для них». Водночас, на думку керівника соціологічної служби «Український барометр» Віктора Небоженка, ці вибори, як і дострокові парламентські, були корисними перш за все для еліти і визначальними для її подальших дій. «Подивимось, чи буде це уроком, чи ні, але те, що відбулася певна зупинка стрімкого наступу на електорат і на політикум України тандему БЮТ і Народної самооборони, поза всяким сумнівом».

У будь-якому разі, столичні вибори стали індикатором процесів, які можуть набути загальнонаціонального характеру. Як вважає директор Інституту проблем управління Кость Бондаренко, столичні вибори породили «нову дійсність». А те, що головне гасло про відсторонення від влади корумпованих чиновників так і не було реалізоване, політолог пояснює двома причинами: по-перше, українське суспільство тотально базується на корупції, тому «білі ворони», як правило, не приживаються і, по-друге, не переконали киян самі конкуренти Леоніда Черновецького в тому, що вони менш корумповані.

Формулювання проблеми

Поствиборчий дисонас у вигляді різкого неспівпадіння між проголошеними гаслами і отриманими результатами виникає через надання цій події надмірної значущості, переконаний директор Європейського інституту інтеграції та розвитку Дмитро Видрін.  «Політичним силам слід трохи заспокоїтися і не сприймати перевибори у кожному місті чи селі, як «останній шанс» чи останню барикаду», – наголошує він. «Тимошенко, до прикладу, кинула всі свої сили і ресурси на перевибори у Києві. Навіть сама виконувала роль штатної агітаторки і ходила по дворах. Але ж не можна кожні місцеві вибори розглядати, як принципові та глобальні». За словами експерта, зовсім не те, що за достроковими виборами слідують дострокові і розрив у часі між ними може бути досить незначним, вносить дисбаланс у супільні настрої. Справжньою причиною є дії самих політичних сил-учасників виборчого процесу, які намагаються продати громадянам один і той же товар, одягнувши різне вбрання.

Аналізуючи всю специфіку даної ситуації, Андрій Єрмолаєв ще два місяці тому зазначив, що всі дії продиктовані війною за Київ як за ресурс, а списки кандидатів є нічим іншим, як списками бізнес-груп. «Київська кампанія проявила невпевненність в собі, нестійкість і готовність до нової політичної кризи всіх учасників», – підсумував експерт.

Ось тут, схоже, і приховується «диявол». Столичні вибори стали свідченням того, що такі «ліки демократії» вже не спрацьовують, тобто вони є лише своєрідним плацебо і використовуються зовсім «не за призначенням». Не вирішивши попереднього конфлікту й не вибудувавши нової системи координат, кожні вибори закладають основу чергової кризи (точніше її продовження) і заводять країну в глухий кут політичного протистояння і соціальної депресії.

Альтернатива

Про необхідність зміни смислового наповнення влади і вдосконалення механізму ротації еліт, почали говорити ще після кризи 2006 року. Однак жодних реальних технологічних напрацювань для переформатування політичного поля так і не було запропоновано суспільству.

Те ж саме відбулось і в Києві. Після завершення процедури реєстрації кандидатів у мери (число яких спочатку було більше 110 осіб, а зрештою – 70), одразу стало зрозуміло, що потрібно значно підвищити вимоги до претендентів на пост градоначальника. В іншому випадку,  уникнути «параду технічних кандидатів» просто не вдастся. На думку більшості аналітиків, сьогодні в Україні є потреба в перегляді і виборчого законодавства, і механізму виборів міських голів. Володимир Фесенко вважає цю процедуру необхідною перш за все для того, щоб «підняти ресурс легітимності мера».

З точки зору Костя Бондаренка, потрібно також шукати «інший механізм» забезпечення ефективності роботи влади. На думку експерта, ним може стати встановлення політичної стабільності та чіткої управлінської дисципліни. «Скільки би виборів не проводили, доки не буде в домі господаря, доти миші будуть правити свій бал. Понад 60 % громадян України, згідно з соціологічним дослідженням, є прихильниками чіткої президентської форми правління. Більше того, я вважаю, що ця форма повинна мати певні ознаки авторитаризму, як це було за часів Кучми».

Цікавим є й те, що країни ЄС в даному питанні не випрацювали єдиної системи чи алгоритму, а пішли шляхом врахування національних особливостей і функціональної ефективності. Наприклад, в Італії діє унікальна і, можливо, де в чому недостатньо демократична система формування місцевих та регіональних представницьких органів, у відповідності до якої: у разі перемоги партійного кандидата на посаду мера, партія, що його висунула, обіймає 60% місць у раді, навіть якщо рівень її підтримки є значно нижчим. Посилення ж кадрової основи партії та забезпечення зв’язків депутатів з виборцями в Італії, як і в більшості інших усталених демократій, забезпечується через застосування преференційного голосування. Водночас, на місцевих виборах у Франції партії, які не забезпечують квоту представництва жінок у списках з розрахунку 51 % жінок до 49% чоловіків, отримують менший обсяг державного фінансування. На виборах в окремих землях Німеччини для партій меншин не застосовуються виборчі бар’єри.

Можна довго дискутувати з приводу доцільності чи недоцільності подібних експериментів, але головна суть полягає у напрацюванні самодостатнього і оптимального для певної культурної спільноти механізму формування органів місцевого самоврядування. Саме в цьому і полягає головна цінність «європейського досвіду»: не в сліпому копіюванні, а в глибинному аналізі і модернізації.

У нас же виборча система не тільки технологічно непродумана, а й зовсім не враховує ціннісних, ментальних та етноісторичних особливостей українського суспільства. Тому про яку ефективну роботу владних інститутів може йти мова? Кожні вибори в Україні – це привід для проведення наступних. Ще більш затратних, ще більш нудних і примітивних… 

"Гарт", 27.05.2008