Вадим Карасьов: «Україна обрала курс від постбіловезької державності в нову державність»

Відомий політолог, директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов взяв участь у круглому столі, організованому Національним інститутом стратегічних досліджень, на тему наслідків російсько-грузинського конфлікту у Південній Осетії. Пропонуємо читачам сайту IGLS повний текст виступу експерта.

Подія, яку ми сьогодні обговорюємо – дійсно фундаментальна, монументальна і неординарна. І в світовій пресі, і в українських медіа даються різні причини і наслідки російсько-грузинського протистояння. Війна вже закінчилася, а протистояння нікуди не піде, воно залишиться. Наслідками є мілітаризація Чорноморсько-Каспійського регіону, намагання змінити миротворчі формати. Тільки виділивши тренд мілітаризації і озброєння цього регіону, вже можна сказати, які стоять завдання, зокрема, і перед Україною.

Щодо цієї невеличкої теми, якої я торкнуся коротко, можна сказати наступне. Чому Грузія тут програла у військовому сенсі? Тому що мало перейти на військові стандарти армії, потрібно ще й мати відповідну техніку. А техніка у Грузії була радянська, а не модернізована. Для таких операцій як та, яку задумала Грузія в Південній Осетії, потрібно мати високоточне озброєння, а не системи «Град», що фактично використовуються для «коврового» бомбометання.

Тому буде намагання створити сучасні армії в цьому регіоні, не тільки з відповідним рівнем організації збройних сил, а й з відповідним озброєнням. Потрібно готуватися до того, що і Україна буде готувати свої збройні сили, і змінити підходи, концептуальні і фінансові до військового бюджету.

Це лише один аналітичний фокус, який можна далі продовжувати. Можна аналізувати цю ситуацію в іншому, «веймарському» фокусі. Мається на увазі те, що Росія хоче переглянути сьогодні результати «холодної війни», відчуваючи деякий «веймарський» синдром. Можна розглядати цю ситуацію в аналітичному фокусі 30-х років, через призму умовних «версальських» держав, які виникли на той час в середині Європи.

Але я піду іншим шляхом і запропоную інший аналітичний фокус. Перше. Чому саме Грузія? Чому Росія цей «веймарський» синдром не пропонує іншим країнам пострадянського простору? Чому ця напруга локалізувалася і виплеснулася саме у військове протистояння? Це питання і воно має свою відповідь. І я буду від цього відштовхуватися.

Друге. Цей конфлікт хронологічно збігається з 17-ю річницею з дня розпаду Радянського Союзу і формуванням Біловезьких угод, створенням Біловезьких держав на пострадянському просторі. Це стосується і України. Не в тому плані, що він стосується України територіально, тому що він виник в Чорноморсько-Кавказському субрегіоні, але і в іншому сенсі. Тому я повертаюся до питання: Чому Грузія? Тому що потрібно це розглядати як наслідок диференціації пострадянського простору: Революція троянд, формування постреволюційного режиму, а потім ще й київська Помаранчева революція.

Що ці прецеденти показали? Вони показали, що Росія ніколи не погодиться на те, щоб на колишньому радянському просторі, на колишньому імперському просторі формувалися країни з іншими політичними моделями і з іншими геополітичними орієнтаціями. Тому що весь сенс так званого «цивілізованого розлучення» Радянського Союзу в тому, що всі країни одержують умовну державність, умовний суверенітет і не будуть вибирати інші моделі, інші геополітичні орієнтації, крім Росії. На це погодилася тоді і російська еліта, і екс-радянська еліта, і еліти національних республік, які потім утворили нові незалежні держави.

В цьому сенсі прецеденти 2003 року в Грузії, потім 2004 року в Україні призвели до того, що Біловезький консенсус і формат постбіловезьких державностей були розірвані. Країни, які пройшли ці події, приступили до формування нових держав, вийшовши із постбіловезького етапу державності. Назвемо цей етап Nation building, тобто створення націй, будівництво націй, або Nation states building, тобто будівництво національних держав, а не існування в дрейфі умовних постбіловезьких державностей. Але тут Грузія і в певній мірі Україна на етапі реального державотворення зіткнулися з проблемами. Пройшла конвертація постбіловезької державності в національну державність, яка відстоює власні інтереси, прагне долучитися до системи колективної безпеки і т.д.

Але проблема в тому, що Грузія – це мала імперія, вона по суті є маленькою імперією, тому що вона ще не є консолідованою нацією. В неї є Мінгрелія, Аджарія, Абхазія, Південна Осетія. Країни, які приступили до Nation building  на пострадянському просторі зіткнулися з тим, що для створення державності необхідні або якісь асиметричні федерації, або перехід до консолідованого національного буття. Щоб створити сильну націю, потрібно заморозити ті конфлікти, які вони отримали у постбіловезькому форматі на початку 90-х років. Це основне підґрунтя конфлікту. Грузія хоче створити національну державу, інтегровану державність та територіальну цілісність, а не залишатися в тому замороженому «мало-імперському» стані, в якому вона є сьогодні.

Буде грати і Росія, яка розуміє, що формування нових сильних націй на постімперському просторі розмиває пострадянський простір, формує нові регіональні конфігурації, а головне – Росія ризикує втратити пояс напівдержав, «лімітрофів», буферних зон, які завжди розглядалися Росією як пояс безпеки.

Тепер до України. В Україні ситуація виглядає досить проблемно. В якому сенсі? Якщо Грузія – мала імперія, то Україна – мала територіальна імперія, «збірна регіонів», які залишилися Україні в спадщину від Радянського Союзу. Ідея України як нації не співпадає з тією територією, яку Україна отримала від Радянського Союзу. І це постійно генерує в Україні проблеми, політичні розколи, створює бар’єри на шляху конвертації постбіловезької державності в нову, дійсно українську, національну державність. Це дійсно проблема. Тому що Крим, ряд регіонів сходу і півдня України, Буковина (там над цим працює Румунія) зазнають небезпечного зовнішнього впливу.

Яка перед нами стоїти проблема? Україна обрала курс від постбіловезької державності в нову державність. І політичні орієнтації спрямовані на те, щоб цю державність створити, створити нову націю. Але імперський спадок, в сенсі територіальної спадщини, яку отримала Україна, створює бар’єри на цьому шляху. Тут виникає проблема Криму, проблема кордонів, тому що під час підписання Біловезької угоди ці кордони розглядалися як умовні. А сьогодні мова йде про те, що Грузія, Україна, інші держави можуть опинитися в системі колективної безпеки, де Росії не буде. І проблема кордонів, проблема територіальності набуває досить серйозного геополітичного значення. Росія просто так ці кордони здавати не буде. Тому вона буде працювати в Криму, вона буде робити все, щоб не делімітувати кордони з Україною.

Основна загроза, яка сьогодні йде від Росії – новий російський іредентизм, тобто допомога російськомовним, російсько-орієнтованим спільнотам на території України, якщо вони забажають. Це підтримка нових російських національних рухів, які існують на суміжних з Росією територіях.

Ми вступаємо в нову, більш серйозну, епоху свого існування. Золотий або позолочений вік, спокійний час для свого національного будівництва Україна пройшла. Тому потрібно вносити серйозні корективи у безпекову політику і оборонну політику України. Такий фокус я б запропонував для аналізу п’ятиденної війни між Грузією і Росією.

igls.com.ua, 15.08.2008