Об институте Аналитика Мониторинги Блоги
   
16.01.2009, 16:44


Вадим Карасьов: Україні потрібен національний лідер, а не директор чи начальник країни


Найавторитетніший український експерт «втомився» впливати на громадську думку. Йому не цікаві оплески та рейтинги згадуваності. Вадим Карасьов прагне серйозної інтелектуальної дискусії. Відтак, Інститут глобальних стратегій, якій він очолює, регулярно пропонує суспільству аналітичні напрацювання та просвітницькі проекти.

Інтерв’ю з Вадимом Юрієвичем затяглося майже на дві години, утім маємо надію, що читачі сповна оцінять масштаб та глибину думки експерта.

Що заважає українській владі бути ефективною і що означає для української влади бути ефективною в даних умовах?

Насправді, це питання є центровим для української влади, але проблема в тому, що для більшості політиків воно, на жаль, навіть не другорядне. У них на першому місці – не ефективність влади як такої, а її здобуття та утримання. Тому виходить ось така обернута піраміда.

Іншими словами, нині ефективним вважається лише той політик, який має високий рейтинг, а відтак сенс політичного життя зводиться виключно до інвестицій у його зростання. Влада є самоціллю, а не інструментом для ефективного управління державою. А ось чому так відбувається – треба детально аналізувати.

Першопричина в тому, що у ході політичної гри, коли лише твориться та проектується держава, головний акцент в ментальності людей робиться на зовнішніх ознаках, ігноруючи при цьому питання технократичності та менеджеральності розвитку держави.

Утім тут варто звернути увагу на два типи легітимності, тобто форми підтримки та визнання влади, які вирізняє сучасна політична наука. Перший вид – це легітимність «на вході», яка базується на підтримці суспільством, виборцями зусиль того чи іншого політика. Другий – легітимність «на виході» – функціонального типу, тобто наскільки політик вправно та ефективно використовує свій владний ресурс з точки зору добробуту держави та суспільства в цілому.

В Україні переважає легітимність першого типу, тому що в умовах розмитої політичної системи важко визначити, хто за що відповідає – хто відповідає за курс країни, за економічну стабільність та антикризові заходи. Відтак, усі зусилля політиків спрямовані виключно на те, щоб задурити голову виборцю.

Крім питання легітимності, проблема ефективності влади зачіпає й структури еліт та відносини між елітарними групами. Консенсус та порозуміння в політикумі дає можливість не відволікатися на суперечки з приводу базових пріоритетів розвитку держави – як зовнішньополітичних, так і внутрішньополітичних, – а отже всі зусилля спрямовані на конструктивний діалог, на вироблення стратегії. В Україні такого порозуміння поки немає.

Ось наприклад, є питання інтеграції до структур ЄС та НАТО. Насправді,  це не просто питання взаємовідносин України з цими організаціями, а питання місця України на геостратегічній мапі світу, в новій міжнародній економічній архітектурі, доступ до ринків та фінансових ресурсів. Якщо еліти сперечаються з приводу питань такого змісту, то вже не вистачає ні сил, ні інтелекту, ні часу на ефективну адаптацію країни до потенційних викликів. Простіше кажучи, у нас йде постійна боротьба за те, по якій геополітичній, фінансово-економічній доріжці має бігти спортсмен у синьо-жовтій футболці, а не за результат, який має бути показаний на фініші.

Таким чином дисенсус еліт, який не дає можливості консолідувати зусилля на досягненні конкретного результату – це теж суперечка «на вході», а не «на виході» політичної системи. До тих пір, поки не буде порозуміння у владі, нікого не буде цікавити питання якісної реалізації політики.

Що ж тоді лежить в основі вибору українців?

Ми обираємо певного політика не з токи зору того, що він вміє і може зробити, а з точки зору «свій» чи «чужий». Все це відволікає еліту, політичний клас від технократичного дизайну державного і національного суверенітету. Натомість головна увага зосереджується на електоральному вимірі суверенітету.

Який тип суверенітету має Україна наразі?

Коли країна знаходиться на стадії national building, тобто національного будівництва, то головне для неї – отримати суверенітет зовнішній, тобто щоб ми були незалежні, мали альтернативні джерела енергопостачання та облаштовані кордони тощо. А технологічні, прикладні, експертократичні речі суверенітету залишаються осторонь.

Тому потрібен час, щоб ми нарешті відбулися як країна територіального суверенітету, знайшли себе в геополітичному просторі, а вже тоді головна увага звертатиметься на технократичний вимір суверенітету, тобто на аспекти ефективності влади.

Судячи з усього, наші північні сусіди геополітично вже остаточно відбулися як постімперська держава. Як у них справи з побудовою ефективної держави?

Усе наступне десятиліття після 90-х, які Росія малює чорною фарбою хаотичної демократії та олігархічного капіталізму, вона присвятила технократичному суверенітету в російському розумінні: вибори формальні, демократія керована, партійність створюється і будується під потреби владної верхівки. Все це було зроблено, аби зберегти країну, підвищити її обороноздатність, зробити її сильною, консолідованою, – і таким чином відновити позиції Росії на геополітичній арені.

Тобто жертвуючи демократією, демократичною частиною суверенітету, Кремлю вдалося побудовано напівінженерну управлінську систему влади. Демократія з точки зору російської еліти продукує лише конфлікти, робить країну некерованою, а відповідно і неефективною.

А ось в України процес формування нації та побудови держави проходить виключно в межах демократичних процедур, на основі партійної конкуренція, свободи медіа і т.п. Тому певною мірою ефективність політики обмежена демократичною частиною суверенітету.

З огляду на постійне протистояння в політикумі, чи не пішли ми хибним шляхом, віддавши перевагу демократії?

Ні, я вважаю, що шлях України більш прогресивний, тому що за кристалізацією демократично-правової процедури і ліберального порядку мають формуватися й механізми ефективності політики. Без демократії немає ефективності. Це доведено європейським і не тільки досвідом.

Інша справа, що Україна, я б сказав так, затрималась, загальмувала, буксує і ніяк не може вийти на параметри оптимізації між легітимністю та ефективністю. Ось це завдання на наступне десятиліття.

Протягом 90-тих тривала відбудова технократичного суверенітету на базі постноменклатурних бюрократичних еліт радянського ґатунку. І тоді частково вдалося зберегти керованість, тому зараз багато хто сумує за часами «кучмізму». Але ці люди чомусь не згадують початок 2000-их років (так звані «нульові роки»), ту моральну і політичну деградацію режиму. Зрештою, все вилилося у події 2004-го.

Після Майдану почалася «п’ятирічка» пошуку демократичних підвалин формування пострадянської держави, яка ще остаточно не виділилась з історичного тіла імперії. (Україна отримала незалежність в 1991 році від СРСР, але ще не отримала незалежність від російсько-імперського впливу).

Проблема в тому, що помаранчева революція змела пострадянську державність, а нової не створила, тобто демократія у нас поки що існує без держави. Тоді як на Заході спочатку була держава, нація, а потім аж формувалася демократія, вже як кінцевий мазок в творенні націодержавних організмів.

Демократія, обтяжена корумпованістю судів, правоохоронних органів, незбалансованістю системи влади не може відразу привести до ефективності. Потрібна надзвичайно складна історична, економічна, соціокультурна робота, «чорнова» робота. Відтак, вся відповідальність закономірно лягає на тих політиків, які думають не про рейтинги, а про розвиток країни на 10-15 років вперед.

Так ось, ці п’ять років були періодом стабілізації демократії. Я розумію нарікання на постійні конфлікти, але водночас, в Україна не було жодного натяку на повернення до авторитаризму. Якщо всі й були змушені бігати по колу, то це коло демократичне, конкурентне і прогресивне з точки зору державного будівництва.

Постійно бігати по колу також неможливо. Що далі?

Світова фінансово-економічна криза змушує нас діяти рішуче, бо подальші зволікання та інтриги можуть бути надто деструктивними. Тому президентські вибори будуть пов’язані з формуванням демократичної, але ефективної (в тому сенсі, який ми окреслили раніше) європейської держави.

Демократія у нас вже є, є демос, є виборець, але треба ще створити громадян держави. Треба виховати людей, які готові не тільки споживати по європейськи, але й творити,  адже працівник, громадянин і споживач – це єдина тріада людини.

Так от, ми звикли надміру споживати, в тому числі і демократичні блага, тому й віддаємо перевагу тим політикам, які постійно нам щось обіцяють або роздають. Останні ж з легкістю спекулюють на цьому. Українці повинні примусити політиків створити умови для ефективної праці, щоб ми не жебракували, а могли заробити самі.

Вищеописана мною тріада – «демократія-держава-нація» – давно сформувалася і ефективно діє в Європі. Відтак якщо ми хочемо інтегруватися не просто в ЄС чи в НАТО, а в політичну, економічну і моральну географію Європи, ми повинні до нашої демократії додати дві інші складові: по-перше, консолідовану націю без націоналістичної замкнутості, афектів та ксенофобії, і по-друге, державу як центр координування дій на основі демократії та політичної конкуренції. 

У нас постійно говорять про закритість та елітарність політикуму, мовляв, випадкові люди на керівні пости не потрапляють…

Насправді, це не зовсім відповідає дійсності. Чи не головною рисою української демократії є конкуренція партійних програм та лідерів. Все це створює особливі механізми селекції, рекрутингу, постачання нових людей в політику, що робить адміністративно-управлінський прошарок більш компетентними, якіснішим і здатними досягти в майбутньому ефективності.

Знову пропоную поглянути на приклад Росії. Останнім часом представники російської еліти начисто програють українським колегам, не зважаючи на всю різкість риторики, медійну маніпуляцію. Чому? У Росії немає відбору кращих. Там «приемники», там людей призначають, а у нас обирають. Тому скільки б кремлівські чини не «приміряли» образ мачо, не грали м’язами, демонструючи свою крутість і крутизну, вони завжди виглядатимуть менш конкурентними порівняно з більш спокійними, менш екстремальними представниками української еліти.

Що заважає українському народу примусити українську владу бути ефективною? Він не хоче чи не може? Якщо не може, то чому? Можливо якраз механізми демократії недосконалі?

«Кожен народ має таку владу, на яку заслуговує» – ця інтенція Гегеля є важливою історичною констатацією факту і позачасовою істиною. Не можна вимагати від людей того, чого від них вимагати зарано. Це так як в школі.

Великий німецький філософ Ніклас Луман говорив, що демократія – це «самообучающаяся система». Її просто так не вибудуєш по лінії учень-вчитель, себто еліта-маса. Навчання демократії іде в ході кількох електоральних циклів, в ході виборів, Ми ж тільки вчимося вибирати, адже наш голос – це своєрідна валюта в умовах демократії. Цю валюту можна витратити, а можна вкласти.

У нас звикли витрачати, не розуміючи, що можна інвестувати. А інвестують свій голос в політику тоді, коли є інший горизонт бачення ,який спирається на матеріальний достаток та економічну незалежність кожного. А коли демократія формується в складних геополітичних, історичних та соціальних умовах, то вузький прошарок українського середнього класу не може забезпечити той рівень демократії, яка  є в західних країнах. Українська демократія – це демократія бідних людей, багатих представників влади та капіталу.

Відповідно, бідний не хоче чекати, поки інвестиція в політику принесе дивіденди. Він хоче витрачати тут і відразу, тому «купується» на дешеві обіцянки і задешево продає свій голос.

Звідси домінування в Україні таких політичних сил як БЮТ та Партії регіонів. Одна з них популістська, інша –  патерналістська. Утім, це лише різні жанри одного політичного тренду. Тому йде гра з виборцем на рівні його бажання та примх.

В Європі партії популістського спрямування також мають успіх нині, хіба ні?

Там діють зовсім інші принципи. В європейських партіях є внутрішні механізми селекції еліти. У нас партії в основному лідерського типу. Такі собі «кліки вождів», що розглядають маси як сировину для електоральних потенціалів, а зрештою і для  електоральних результатів. Для наших політиків народ – це певна біомаса, тому я й розглядаю наші партії як біопартії.

Тим не менше, це теж крок вперед, тому що зберігається партійна конкуренція. Краще хай буде так, ніж ніяк. Споживацьке ставлення людей до влади є результатом недоспоживання в радянські часи. Потрібен час, що ситуація змінилася в інший бік.

На Вашу думку, який тип демократії зараз існує в Україні?

Оскільки в Україні немає глибоких економічних основ демократії, зокрема на рівні доходів та способу життя, то на перший план виходять її медійні аспекти. Ми живемо в епоху таких собі постмодерністських карнавальних проявів демократії з усіма її симулякрами, спектаклями та шоу. Тому запит громадськості йде на медіаефект і на медіаполітиків, а не на експертів з фінансових, економічних питань.

Проте затяжні ток-шоу, де крім балаканини чи взаємних обіцянок немає нічого путнього, потрохи починають набридати. Час, коли медіа творили політиків з нічого, добігає кінця. Починається новий етап, на якому політиків будуть оцінювати не як персонажів гламуру, глянцю та жовтої преси, а як людей, які чітко розрізнятимуть, скажімо, сальдо торгівельного та платіжного балансу, які розумітимуть, чому і як формується валютний курс, і як втримати його стабільним. Тоді виборець по-іншому ставитиметься до свого голосу.

За 5 років ми пройшли чотири виборчих кампанії. Це непогано, ми вчимося. Тим більше, одне із завдань виборів – те, що називається електоральним покаранням. Якщо політики не будуть прислухатися до думки людей і постійно ігноруватимуть такий важливий аспект політики як ефективність, то їх просто каратимуть на виборчих дільницях.

Хіба Мороза не покарали? Покарали. Я думаю, що в чергу треба ставати вже й іншим політикам, які не знайшли собі місця в нинішній бурхливо-демократичній епосі. До речі, я не радив би малювати її чорними або сірими фарбами. Через 10-15 років історики характеризуватимуть цю «п’ятирічку», як дуже важливий, цінний та позитивний період демократичного дорослішання України та конструювання моделі розвитку на наступні 10 років.

Якщо аналізувати 2008 рік, яку оцінку за п’ятибальною шкалою ви б поставили президенту, кабінету міністрів, окремо прем’єр-міністру, парламенту і судовій гілці влади, зокрема Конституційному та Верховному судам?

Я поставив би всім задовільну оцінку, тому що вимагати п’ятірку, чи хоча б четвірку в умовах розмагнічених інституціональних структур, несформованих державних констант, внутрішньої та зовнішньої нестабільності було б просто несправедливо. При всій критиці наших інститутів і політиків треба розуміти, в яких умовах доводилось їм діяти. Не думаю, що хтось був би кращим. Як говорив Сталін: «Інших письменників у мене для вас нема». Так само і в нас – кращих поки що немає. Я з підозрою ставлюсь до розмов, що хтось інший міг би зробити це краще. Не випадково молодим не вдається себе проявити.

Звісно, те, що суспільство незадоволене політиками, зайвий раз доводить, що воно здорове і хоче прогресувати. Але при цьому потрібно бачити й здобутки.

Візьмемо Президента. Так, у нього дещо падає рейтинг. Але я ставив би оцінки не на основі рейтингової оптики, – вона орієнтована на вибори. Оцінка ж експерта – це зовсім інше.

Оцінюючи дії глави держави, варто мати на увазі, що після 2004 року очікування громадян були колосально завищені. Адже революція – це такий екзистенційний історичний акт, факт і артефакт, що створює купу ілюзій, мовляв, завтра життя обов’язково кардинально зміниться на краще. Однак, зовсім скоро ці «повітряні замки» руйнуються і виникає гіркота розчарування.

Якщо політичний лідер розумний, прагматичний, він свідомий того, що чудес в політиці не буває, а тому попри всі рейтингові втрати продовжує чіткий курс країни. Утім на рівні масового українця це, на жаль, залишається непоміченим.

Ющенку доводилося працювати в абсолютно новій реальності без достатніх адміністративних, силових і політичних ресурсів. Водночас, він був позбавлений і стрункої партійної опори, оскільки «Наша Україна» ввійшла в період криз. Президентська сила не врахувала, що коаліційно-парламентська демократія потребує, перш за все, партійної дисципліни, а не рихлих коаліцій, політиків-одинаків чи паперових партій-клубів.

У той же час Президенту вдалося зберегти політичну рівновагу в країні та забезпечити цілий ряд геостратегічних успіхів: ми отримали принципову згоду на вступ до НАТО, тобто нас фактично прийняли, але поки ще не визнали; дещо скромніші успіхи по лінії євро інтеграції, хоча ми рухаємось у напрямку економічної інтеграції, політичної асоціації та безвізового режиму; у нас Хартія з США про стратегічне партнерство; попри всі складнощі у відносинах з Росією, пролонгована Велика угода…

І це при тому, що у Президента постійно не вистачало підтримки в середині країни. Політикум ніяк не міг визначитись, куди ж ми все таки рухаємося – на Захід чи на Схід. Дивно, бо український народ у 2004-ому чітко заявив, що курс країни проєвропейський.

Якщо говорити про внутрішні проблеми, про економіку, то тут варто спитати вже з прем’єра та уряду, – це їхня парафія.

Тому, підсумовуючи, скажу, що Президент і його команда вичавили максимум можливого з огляду на умови, в яких довелося працювати. Ющенко підтвердив своє реноме як президента націопроектного типу.

Далі прем’єр і Кабмін в цілому…

Безперечно, в економіці ситуація зараз дуже погана, але не катастрофічна. Першу половину року Кабмін працював в режимі популістської політики як гри обіцянок, спекулюючи на бажаннях мас. У цьому стилі урядова команда сподівалася пропрацювати 2008-09 роки, оскільки це дуже вигідно в умовах плавного переходу до президентської кампанії, що переводить статус прем’єра в статус ефективного кандидата у президента.

Але в кінці 2008 року, і Кабмін це зрозумів, виявилось, що працювати в такому режимі неможливо. З’явилась об’єктивна необхідність пошуку нових методів, з огляду на неофіційний старт президентської кампанії.

Парламент…

Незважаючи на те, що парламент більше часу не працював, а бастував, протестував, і влаштовував показові бої, я також поставив би йому трійку. Насправді, проблема не в депутатах, а в парламенті як інституті. Поза тим у 2008 році він довів, що режим коаліційності є достатньо стабільним. Усі врешті-решт зрозуміли – без коаліції парламенту нема, без неї він не може працювати.

Станом на сьогодні уже не можна повернутися в режим картелів та формування різних ситуативних більшостей, і тим самим – маніпулювати парламентом. Позитивом пропорційної системи виборів, а як наслідок партійної структуризації парламенту було те, що з картелю еліт парламент перетворився у інститут фракційних коаліцій.

Варто відзначити також, що виборці голосують не стільки за партії, скільки за приблизні коаліційні конфігурації. У той час, як картель – це відмежування мас від впливу на еліти, а отже і більша корумпованість.

З точки зору інституційної політології, коаліції – краще, ніж картелі. І Україна, слава Богу, вже пройшла етап закритих елітних угод, які досі переважають в ряді інших пострадянських державах. Незважаючи на багато деструктивних викидів та афектів, коаліційність – це крок вперед з точки зору внутрішньої організації парламенту, організації партійного та парламентсько-політичного режиму. Інша справа, що взявши за основу режим коаліційності, надалі необхідно наповнювати його позитивним змістом.

І зрештою суди, чому їм також оцінка «задовільно»?

У нас сьогодні суди, будучи недоступними та несправедливими для простої людини, є доступними і справедливими для грошей. Але це також крок вперед, бо тепер ми маємо конкуренцію. Раніше суди підпорядковувалися безпосередньо найвищим ешелонам влади. Тоді конкуренції не було, адже владний центр був тільки один. А зараз все таки багато бізнес груп, себто йде конкуренція грошей.

Водночас, мене дуже насторожує нинішня партизація судів. Залежність від грошей більш прогресивна, ніж залежність від окремих політичних сил чи владних суб’єктів, адже гроші – це анонімні відносини. А от коли суди підпорядковуються адміністративній владі чи політичній силі, то анонімність втрачається. Тому потрібно боротися як і з намаганнями відновити адміністративний контроль, так і спробами розширити партійний вплив на суди.

Підсумовуючи, відзначу, – ми вчимося демократії самотужки. У нас не так вже й багато вчителів, натомість – надто багато недоброзичливців, зокрема з півночі. Вони дивляться на нас зі злорадством, мовляв, як там у них справи, зможуть вони закінчити цю школу демократії чи ні. Європа теж не особливо допомагає. Тому очікувати якихось завищених результатів неправильно.

Як по-вашому, які події 2008 року стали такими собі індикаторами, маркерами, які б дозволили протестувати політиків, поглянути на них не як на шоу-менів, а з точки зору їх ефективності чи неефективності?

Якщо визначати певні рубежі, вододіли, то наймасштабнішим з них була економічна криза. По-перше, це маркер не року, а цілого політичного циклу, який почався ще у 2006-ому. Тоді було запущено довготривалу патерналістсько-популістську хвилю, яка задавала усі жанрові рамки.

Це був достатньо оптимістичний період в українській політиці, оскільки вважалося, що з державних резервів можна постійно роздавати подарунки виборцям, таким чином на посаді прем’єр-міністра дотягти аж до президентських виборів.

Якщо говорити словами американського політолога Ханта, весь цей час ми жили «в республіці споживачів». Але раптом країна потрапила у жорсткий економічний та фінансовий шторм.

Складність ситуації полягає в тому, що криза – це не просто тло, а реальна дійова особа, самостійний гравець. Крім того, політики зрозуміли, що їхні методи та програми вмить застаріли і треба шукати нові, які не мають нічого спільного з популістсько-патерналістським трендом. І зрештою,  змінилися запити суспільства: одна справа, коли люди чекають «подачок» і живуть в межах телевізійно-медійної картинки благополуччя, інша –  коли вони залишаються на одинці невиплаченими кредитами, безробіттям, інфляцією. Все це вносить зміни в кровоносну систему української політики.

Колись у 2003 році я визначив тодішню політичну систему як «чорнометалургійна». Чому? Тому що основними драйверами тоді були представники гірничо-металургійного комплексу. Партія регіонів – яскравий тому приклад.

2004 рік привніс «політичні переговори» в «республіку олігархів», що кардинально змінило архітектоніку української політики. Не зважаючи на те, що 2006-2007 роки – пік прибутковості металургії, у 2009-ому мода на heavy metal остаточно відійде в минуле. На зміну прийде інший стиль, який поки важко чітко визначити. Можливо це буде рейв чи реп, коли олігархи прийдуть із землі, із харчової промисловості, тому що вся увага буде зосереджена на розвитку внутрішнього ринку, де метал нікому практично не потрібен. Я назвав би це остаточний вирок чорнометалургійному політичному режиму.

Як відобразились на українській політиці події на Кавказі?

Це був геополітичний маркер, де чітко було видно позиціонування політиків. У таких умовах дуже важливим є перші крок і рішення. Тому позиція Ющенка, що Україна на боці ні Грузії, ні Росії, а міжнародного права – мала геостратегічне значення.

Звичайно, можуть дорікнути, мовляв, це стало причиною погіршення відносини із Росією. Але ж ми повинні розуміти, що у нас є своя траєкторія руху. Так, Росія – наш стратегічний партнер і сусід, але якщо вона прагне жити на окремій планеті, не хоче інтегруватись в Європу – це її проблеми, які нас не стосуються. Україна чітко заявила про свою вірність європейським цінностям і стандартам.

2-3 вересня – це індикатор чи ні?

Так, звичайно. Причому я б звернув увагу на його позитивний відтінок, адже формальна деідеологізація політичних партій була пов’язана з необхідністю створити працездатний парламент. Тобто це були перші спроби зробити ставку на  прагматизм і центризм. Потроху народжується усвідомлення, що ідеологічні війни закінчилися в 2004 році, адже ми дали чітку відповідь на користь демократії. Зараз час працювати.

Хоча звісно в спробі створити коаліцію між БЮТ та Партії регіонів був прикрий осад: ця коаліція проектувалася не тільки в Києві, а й в Москві.

Які нові проекти за 2008 рік ви б відзначили з точки зору їх впливу на політичний процес, інформаційну присутність тощо?

Якщо говорити про реальні проекти, то це лише Єдиний Центр. Аргумент перший, при допомозі депутатської групи, на базі якої створювався ЄЦ, Президент все-таки зміг контролювати парламентський процес. Це була група, яка фактично володіла неформальним голосом вето. Така позиція дозволяла стримувати натиск БЮТу, який користувався безхребетністю «Нашої України».

Хоча, звісно, на 2009 рік – оборонна стратегія вже не актуальна. Потрібен наступ. Тому на порядку денному стоїть необхідність поєднання зусиль бренду «Нашої України» з організаційним і кадровим потенціалом Єдиного Центру. Зрештою потрібно створити дисципліновану, мобільну, ідеологічно змістовну політичну силу. Це може радикально зміцнити позиції Президента в умовах парламентської моделі.

Другий аргумент, – в центрі сила для президентської гри, бо глава держави не може опиратися лише на один край, він повинен балансувати між політичними конфліктами.

І третє, Єдиний Центр має чітку організаційну структуру, яка може забезпечувати гарний результат, бути ефективною. Виходячи з цього, потрібно дуже швидко запустити партійно-політичний та фракційно-парламентський двигун на буремний 2009 рік.

Багато дискусій з приводу можливості або неможливості проведення у 2009 році дострокових виборів (парламентських або президентських). На скільки ця тема буде розвиватися протягом наступного року?

Розвиватиметься, перш за все, тема дострокових парламентських виборів. Все вирішиться буквально напротязі лютого-березня. Тут варто звернути увагу на ряд аспектів.

Насамперед, потрібно вирішити проблему прем’єра, тобто не проблему Тимошенко, а проблему прем’єра як кандидата у президенти.

2008 рік по відношенню до Тимошенко має подвійний результат. З одного боку всі переконалися, що Тимошенко – неефективний прем’єр, але справа в тім, що вона досі залишається ефективним кандидатом у Президенти. Якщо прем’єр-міністр в умовах кризи буде займатися передвиборчою кампанією, а не антикризовою політикою, то це створює великий ризик для майбутнього країни.

Другий момент – в умовах кризи та можливості дострокових виборів необхідна відносна департизація Кабінету Міністрів. До прикладу, якщо вибори підуть по жорсткому біполярному сценарію, по сценарію політичного фул-контакту, то залишається питання незалежності та адекватності дій силових структур.

Щодо розмов про імпічмент – то це лише спосіб тиску, піар-технологія, не більше. Розпочати процедуру імпічменту надзвичайно важко. Тим паче, що більшість політиків розуміють – навіщо сьогодні піднімати країну дибки, якщо вже через півроку президентська компанія.

Чи вплине криза на обсяги ресурсів, які потенційно можуть бути залучені в ході президентської кампанії?

Дешевшою президентська кампанія не буде. Спонсори виділятимуть гроші з резервів, із «заначок», які були зроблені ще у світлі часи дешевого капіталу та стрімкого економічного зростання.  Але довготерміновий тренд іде в напрямку зменшення ролі грошей в політиці. Утім підкреслюю, у 2009 році грошей не жалітимуть.

Трійка кандидатів залишиться незмінною, чи все ж можливі несподіванки?

Поява нових кандидатів у короткі терміни можлива в умовах певного лідерського та політичного вакууму, коли суспільство остаточно ще не партизоване. Наразі ж політичне поле жорстко структуроване.

Для чого інвестувати в тих, хто завідомо не пройде? Як на мене, втягнутися у цей конфліктний трикутник ніхто не наважиться, навіть Литвин (хоч він поки що вагається).

Часто у приклад ставлять перемогу Обами, мовляв, його досі ніхто не знав. Але Обама також прийшов через елітну сітку партії, адже спершу обігнав Хіларі Клінтон на праймеріз. Вже далі на нього працювала вся партійна машина Демократів. Тому коли говорять про новачків штибу Яценюка або Гриценка, то як вони можуть претендувати на щось серйозне, коли у них навіть проектів партій немає?..
Отже, сьогодні є три об’єкти, в які інвестиції не ризиковані. Решта – інвестиції без окупності. Це як з доларом. Можна погратися з юаньом, єною, але найбезпечніше вкласти в американську валюту. Тому жодних несподіванок я не бачу. Ринок кандидатів наразі достатньо монополізований.

Який кандидат найменше небезпечний для України, і яку загрозу несе кожен із кандидатів для України?

Не дивлячись на всю відмінність потенціалів кандидатів, різний політичний темперамент, стилістику тощо, жоден із них не несе загрози, хоча б лише тому, що за ними стоять крупні електоральні масиви. Казати, що хтось із кандидатів небезпечний для країни, – це не зовсім правильно.

Мова повинна йти про інше: хто із цих кандидатів може бути державним та національним лідером, а не просто лідером партії чи вождем, хто з них розглядає Україну як цінність.

Друге питання, хто із кандидатів є стейтсменеджером, тобто хто здатен привести все до ладу, зберігаючи демократичність поступу, а не створювати напівручне управління із заблокованими каналами суспільної комунікації. У цьому якраз і полягає проблема вибору. На жаль, для багатьох – це вибір хазяїна, для інших – начальника країни. Ось це мене бентежить.

Якщо розглядати президента як лідера нації, як депозитарія майбутнього країни, як політика, який може запропонувати антикризовий дизайн і посткризовий ландшафт, то Ющенко, без сумніву, більше підходить під цей опис. Прикро, але на рівні масової свідомості поки що домінує образ шоу-мена та «раздатчик».

Однак в 2008 році відбувся дуже серйозний зсув у свідомості українців. Економічна криза та криза попереднього стилю політики – медійного, соціал-популістського – призводять до того, що в суспільстві чітко формується запит не на ефекти, а на ефективність.

На рівні «еліта-еліта» всі прекрасно розуміють, хто популіст, а хто ефективний менеджер. Але зараз важливо, щоб це зрозуміло ще й суспільство. Тоді можна сподіватися на те, що ми оберемо президента – лідера країни та державного менеджера.

Яка стратегія дій у кожного з кандидатів?

Стратегічні лінії загалом відомі. Тимошенко робитиме ставку на симуляцію антикризової експресивної діяльності, казатиме, що в кризі винні усі, хто завгодно, тільки не вона.

Натомість Янукович звинувачуватиме уряд в тому, що саме він завів країну в глухий кут, що потрібно міняти збанкрутілу помаранчеву команду і курс країни в цілому. Проте, реальних стратегій виходу економіки з кризи у Партії регіонів, так само як і в БЮТ, поки немає. Біло-сині звикли жити на металургійному зростанні, а що запропонувати у зовсім іншій економічній реальності вони не знають.

А ось Ющенко, думаю, якраз повинен зосередитись на пошуку нового алгоритму політики по всіх фронтах – виборець, бізнес, суспільство. Команді президента необхідно показати, що є не тільки дизайн антикризової політики, але і економічне бачення того, куди рухатиметься країна в найближчі десять років. А вони будуть непростими. Це роки, коли визначатиметься доля України на першу половину ХХІ століття – в економічному, геополітичному, стратегічному, культурному та історичному сенсах.

Чи варто сподіватись на продовження політреформи у 2009 році?

З одного боку, потрібна політреформа, щоб чіткіше окреслити повноваження президента. Але в 2009 році зрушити її з місця буде надзвичайно важко, тому що потрібне порозуміння в елітах. Без Партії регіонів, без БЮТ набрати в парламенті 300 голосів практично неможливо. Потрібно з кимось вступати в союз.

Можна, звичайно, провести референдум, але мобілізують маси партії, тому вийде те ж саме, що й в парламенті.
У принципі потрібно було б окреслити повноваження глави держави, виходячи з того образу президентства, про який я говорив дещо раніше. Щоб це був не директор або начальник країни, не монополіст ручного керування економікою та політикою, а лідер нації європейського типу. Не можна втягувати країну в новий раунд перерозподільчої гри: знову ділити владу та власність. Україні потрібен президент, який зміг би продовжити історичний курс країни та спадковість поколінь демократії.

Як на мене, багато хто розуміє, що президентство Тимошенко – це небезпечно для країни.  Тому ближче до виборів можливо шукатимуться «страховочні механізми». Така практика, до речі, застосовувалась стосовно Ющенка у 2003-2004 роках.

Утім, я би не поспішав з цим, тому що тоді було чітко зрозуміло, що президентом стане або Ющенко, або хтось із представників влади. Нині ж немає чіткого розподілу, хто від влади, а хто від опозиції. Крім того, в мене є впевненість, що у нинішнього Президента зберігаються хороші шанси бути обраним на другий термін.

На початку інтерв’ю Ви згадували по ходу інтерв’ю про медійну демократію в Україні. На Вашу думку, який найбільш вдалий, найбільш провальний та найабсурдніший піар-хід за підсумками 2008 року?

Найбільш вдалий і водночас найбільш провальний піар-хід – це слова Юлії Тимошенко: «я не радила б Віктору Балозі починати справи, що закінчуються на ЄЦ». Про кращий піар для новоствореної партії не можна було б і мріяти. Тому для ЄЦ – найбільш вдалий піар-хід, а для Тимошенко – провальний. Юлії Володимирівні потрібно було змовчати, або, як то кажуть, обійти цю тему. Але їй захотілося вирізнитися оригінальністю. Тим самим вона виписала для Єдиного Центру білет у велике і славне політичне життя.
До речі, в цьому, водночас, і полягає абсурдність ситуації.

Що буде з приватизацією – проводитиметься чи не проводитиметься?

В умовах кризи йде декапіталізація активів, тому, як правило, нічого не продають. Це перше і найголовніше. Друге – якщо й продавати, то для розвитку держави, а не для політичної сили чи для одного з кандидатів у президенти. Для цього, повинна бути державна програма приватизації, прийнята парламентом. Відтак у 2009 році я гадаю, приватизації не буде.

Як Ви збираєтесь впливати на суспільну думку в наступному році? На скільки для Вас це важливо?

Я не збираюся впливати на суспільну думку навмисно та цілеспрямовано. Мені це вже якоюсь мірою не цікаво, а з іншого боку – вже й малоефективно. Ось мабуть символічно, що ми почали інтерв’ю з питання ефективності і закінчуємо також цією проблемою, хай і в дещо іншому аспекті.

Знаєте, у нас надто багато експертів, трохи менше політологів, і майже не залишилося інтелектуалів. Я вважаю, що завдання експерта зараз – не впливати на громадську думку, а займатись просвітницькою роботою. Хоча цим повинні займатися не стільки експерти, скільки інтелектуалів.

У мене викликає обурення, більше того, навіть роздратування, що експертність зараз зводиться до переспіву та пересказу політичних пліток, або інколи експерт взагалі використовується для зливу «необхідної інформації» чи щоб дезорієнтувати суспільства.
На тлі певної інтелектуальної деградації і деморалізації нам потрібна нова мережа інтелектуальних інсайдерів та клубів, щоб ми змогли нарешті вийти за межі цієї скандально-пліткової псевдоекспертної метушні. Україні потрібна серйозна інтелектуальна дискусія. За поточною політичною боротьбою, на жаль, втрачений смак до наративів, до політичної та економічної уяви.

Далеко не від гарного життя Президент сьогодні виконує роль головного інтелектуала та філософа. Замість чітких політичних меседжів він змушений роз’яснювати людям, що відбувається у владі і яка повинна бути політика. Цим повинні займатися, перш за все, інтелектуали.  Тому потрібно закріпляти інтелектуальний прошарок в суспільстві, який займався би не лише інтелектуальними провокаціями, а серйозною роботою. Ось я особисто й буду намагатися не стільки впливати на громадську думку, скільки займатись просвітництвом.

"Гарт", 16.01.2009




Предыдущие материалы из раздела
„Виграші та програші України у „газовій війні” в січні 2009 року”, звіт за результатами соціологічного дослідження
28.01.2009, 11:53
Соціологічне дослідження „Виграші та програші України у „газовій війні” в січні 2009 року” було проведено Інститутом глобальних стратегій 16-21 січня ...
У Ющенко объяснили, почему именно 17 января
26.01.2009, 18:52
Секретариат президента озвучил, когда, по мнению Банковой, должны состояться президентские выборы. По словам замглавы канцелярии Игоря Пукшина, ...
Ющенко. Взлеты и падения.
26.01.2009, 17:41
Прошло четыре года с момента инагурации Ющенко. Видимо, этого времени Виктору Андреевичу оказалось недостаточно для выполнения большинства своих ...
”Тимошенко давала якісь обіцянки Путіну”
26.01.2009, 17:41
Після підписання газових угод із Росією із Секретаріату президента розкритикували прем’єр-міністра Юлію Тимошенко. Мовляв, контракт має невигідні для ...
Кандидат запаса
26.01.2009, 08:58
Кто-то активно двигает бывшего спикера парламента. Яценюк ездит по регионам и участвует в телешоу, пользуясь успехом у публики. Его рейтинг уже ...
Между Путиным и Тимошенко не только экономические, но и секретные политические договоренности: мнение
24.01.2009, 11:58
"Безусловно, что помимо газовой сделки между премьерами Украины и России была заключена и какая-то политическая договоренность. И это все секретно". ...
Аналитика
 Архив