Що дасть Україні політична реформа?

Вадим КАРАСЬОВ, директор Інституту глобальних стратегій:

Важко сказати, яка модель краща — парламентська чи президентська. Як є ефективні президентські системи, так є і неефективні. Порівняйте президентську республіку в США і в якійсь із країн Латинської Америки. Є ефективні парламентські республіки, а є неефективні, наприклад, в Африці. Головне — зміст, а не форма. Не думаю, що політреформа щось дасть Україні. Якщо її розглядати як шлях до великого політичного компромісу, то Україна отримала шанс залишатися єдиним цілим без сепаратистського саботажу. Компроміс, досягнутий у парламенті, дає майбутньому президентові, яким стане Ющенко, можливість отримати цілісну країну, і це головне. В іншому випадку не виключено, що новий президент відразу після інавгурації отримав би розколоту країну і саботаж серед еліти і в низці регіонів Східної України. Цей компроміс урівноважує і збалансовує відносини як у владі, так і в суспільстві загалом.

Володимир ПОЛОХАЛО, шеф-редактор журналу «Політична думка»:

Помаранчевій революції реформа не дала нічого. Революція реформи не вимагала, і вона їй не потрібна.

Люди, які вийшли на вулицю, отримали майже гарбуза. Революція зводилася не тільки до переголосування другого туру, вона вийшла за межі президентських виборів і сформувала колективну волю до демократичних змін. Політреформа у так званому пакеті — це крок назад, бо вона замислювалася, планувалася і мала сенс для тих, хто хотів мінімально втратити свої економічні й політичні позиції. Це Кучма і його оточення. Отже, реформа — це шанс для ретроградів, олігархів спробувати взяти реванш на парламентських виборах 2006 року. Голосування реформи нагадує проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, коли панувала ейфорія. І поки більшість перебувала у стані афекту і радості, спритна меншість зуміла зберегти своє домінування і в економіці, і в політиці і, зрештою, ліквідувати опозицію. Після голосування Кучма сказав, що немає ні переможців, ні переможених, але революції або перемагають, або зазнають поразки.

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог:

Маємо консенсус між керівниками опозиції і старою владою, результатом якого може бути довготривалий конфлікт. Захід злякався холодної війни з Путіним і відступив. Тепер Україна не належатиме ні прозахідному Ющенкові, ні проросійському Януковичу. Опозиція, замість того щоб узяти владу й на хвилі ентузіазму, маючи колосальні президентські повноваження, взятися за серйозні й радикальні реформи в бізнесі та соціальній сфері, фактично дозволила жахливий відкат української державності. Тепер політичний простір в Україні буде насичено численними конфліктами — як у структурі влади (у змінах до Конституції буквально в кожному пункті закладено міну сповільненої дії), так і між різними групами — і регіональними, і фінансово-промисловими. Інакше кажучи, парламентські республіки — це задоволення для зрілих демократій і в жодному випадку не для країни, яка тяжко переживає свої 13 років незалежності і яка зіткнулася із сепаратизмом. Сильний президент має можливості швидко справлятися з розкольниками й вирішувати великі завдання. Прем’єр постійно озиратиметься на парламентську більшість, яка змінюватиметься залежно від того, яка ФПГ домінуватиме. У нас був шанс зробити ривок уперед, а тепер це втрачено.

Володимир ФЕСЕНКО, директор центру політичних досліджень «Пента»:

Компроміс, унаслідок якого парламент проголосував за реформу, став виходом із кризи. Підхід, який сповідувався до цього моменту, грунтувався на ілюзії, що переможець отримує все. Така позиція могла призвести до втрати частини країни. В обмін на зміни до Конституції опозиція отримала високу вірогідність перемоги свого кандидата. Крім того, Президент Кучма приніс кілька політичних жертв. Звісно, говорять, що опозиція у цій ситуації програла, оскільки могла перемогти без жодних компромісів. Думаю, що цього б не сталося. Противники Ющенка були голові йти на значні жертви, і не тільки зі свого боку, щоб не допустити його до влади. Насправді велике значення має не форма правління, а ті умови і політична культура, які існують в країні. Вибір на користь тієї чи іншої форми зумовлений впливом геополітичного оточення. Дуже важливо, що зараз ми переходимо до парламентської форми правління, тому що ця форма домінує в європейських країнах. Президентська форма правління, причому в авторитарних формах, переважає на східних і північніших рубежах.

Олексій ГАРАНЬ, професор політології університету «Києво-Могилянська академія»:

Оптимальною моделлю для України є президентсько-парламентська республіка. Після реформи парламент отримує забагато прав. Коли ми маємо президента-реформатора, то в його руках мають бути дієві важелі впливу на країну.

Про необхідність політреформи першою заговорила ліва опозиція. Водночас запровадження змін до Конституції саме зараз — це реалізація одного із задумів Віктора Медведчука та Віктора Пінчука, які спрямовані на обмеження влади майбутнього президента, котрим, скоріше за все, стане Віктор Ющенко. Тепер основна інтрига полягатиме в тому, як прихильники Ющенка і його опоненти використають час від інавгурації нового президента до вступу в силу змін до Конституції. Медведчук, наприклад, намагатиметься налагодити свою контргру, і він має для цього усі можливості. Так само і команда Ющенка має всі шанси отримати усю повноту влади у свої руки.

Олександр ЛИТВИНЕНКО, заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень:

Політреформа важлива не стільки змістом, скільки як символ. Вона свідчить про готовність Віктора Ющенка йти на поступки і враховувати інтереси інших гравців. Це перший крок у пошуку і побудові взаємоприйнятного політичного компромісу. Загроза сепаратизму в Україні, крім випадків спекуляції, виникає, по-перше, тому, що ми маємо занадто велику централізацію, насамперед у бюджетній сфері, а по-друге, через недостатню представленість регіонів у Києві. Парламентська республіка створює механізми, які дозволяли б регіонам обстоювати свої інтереси, і таким чином знімає напруження, яке може спричиняти появу сепаратистських настроїв.

«Галицкие контракты»

13.12.2004