Позиції Кучми в "Україні без Кучми"

З 12-ї години дня 23 грудня, коли прийняв присягу новий президент України Віктор Ющенко, автоматично не просто завершився термін повноважень президента Леоніда Кучми. Одночасно Кучма втратив недоторканість, якою він користувався у період виконання обов'язків президента. І теоретично, тепер він - простий громадянин України, який у будь-який момент може, в разі скоєння ним злочину і доведення його вини слідством, бути притягнутий до кримінальної відповідальності на загальних підставах. Українське законодавство не передбачає жодних гарантій президентові, термін каденції якого закінчився.

З резонансної статті газети The New York Times, в якій Леонід Кучма „припускає можливість, що його можуть арештувати", та численних статей в українських ЗМІ стосовно ймовірності розгляду судових справ проти Кучми можна було б зробити висновок: у суспільстві сформовано запит на проведення певного роду суду над Кучмою. Але аналіз сьогоднішньої політичної ситуації вказує на протилежне.

Минулого року велося активне обговорення законопроектів про гарантії президенту України, каденція якого закінчилась. Різні проекти подавали народні депутати Сергієм Ківаловим, Ігорем Шаровим, згодом - група народних депутатів у складі Валерія Пустовойтенка, Сергія Боднарчука, Сергія Бичкова, які не отримали схвалення Верховної Ради. Законопроекти містили, зокрема, ряд соціальних гарантій президенту та його сім'ї та встановлювали, що президент може бути притягнутий до кримінальної відповідальності лише у тому випадку, якщо на це буде згода 2/3 конституційного складу Верховної Ради. При цьому порушити таку кримінальну справу може лише генеральний прокурор України, а розглядати - лише Верховний Суд. Але ще у березні 2003 року Кучма заявляв, що гарантій, закріплених законом він не просить („Я що, гарантій прошу?"). Під час своїх останніх прес-конференцій він наголошував на тому, що „України без Кучми не буде", що він планує й надалі брати активну участь у політичному житті держави, очолюючи свій фонд, який би займався аналізом стратегічних питань державного розвитку. Очевидно, що такий варіант міг бути реалізованим тільки за умови обрання президентом Віктора Януковича, наявністю повністю підконтрольних уряду і парламентської більшості. Саме це, можливо, і було б неписаною, проте дієвою гарантією недоторканості.

„Помаранчева революція" листопада-грудня змінила акценти: домовлятись вже було потрібно передусім, з Ющенком. Як зазначає видавець журналу „Кореспондент" Джед Санден з посиланням на The New York Times, „саме Кучма зупинив прем'єра", який „виступав за застосування силових структур для придушення демонстрації" („Кореспондент", 22 січня 2005 р.). Як підсумовує автор, „він (Кучма - МЦК) заслуговує кращої старості, ніж він собі може уявити". Не виключено, що за сприяння Кучми у вирішенні конфлікту у правовому полі, за недопущення кровопролиття, подібною думки сьогодні припускається і лідер опозиції, відомий своєю толерантністю і повагою до попередника (свого часу прем'єр-міністру Ющенкові дорікали за те, що він називав президента Кучму „батьком"). Але це лише припущення, бо сам Ющенко в останні дні неодноразово зазначав, що він виступає за прийняття закону про президента України, але особисто Кучмі жодних гарантій він не давав. Окрім того, за свідченнями багатьох людей, близьких до штабу „Нашої України", після свого отруєння Віктор Ющенко дуже сильно змінив думку щодо певних осіб у державному керівництві.

Можна припускати також, що Ющенко буде змушений у своїх подальших кроках як президента стосовно Леоніда Кучми і його оточення буде змушений враховувати як суспільні настрої, так і позицію політичних союзників. Під час подій Помаранчевої революції Юлія Тимошенко, Юрій Луценко, Олександр Мороз відверто заявляли про те, що Кучма не уникне відповідальності. Як зазначає журналіст і публіцист Ірина Погорєлова, „У Ющенка є ... угода з Морозом, де записано про сприяння розслідуванню резонансних справ, власне, й справи Гонгадзе..." (Українська Правда, 14.01.2005).

Питання доведення справи Гонгадзе до кінця з розслідуванням ролі самого Кучми у зникненні і загибелі журналіста для Мороза є принциповим. Для Мороза, який свою опозиційність до „режиму Кучми" протягом останніх років будував саме на цьому, логічним кроком буде заявити і про опозиційність до нового режиму в тому разі, якщо він не встановить правду. Підозри на пряму чи непряму причетність Кучми до трагічного факту в історії української журналістики викликають не лише „плівки Мельниченка", але й сам хід розслідування справи, коли суспільству не було пред'явлено жодного доказу того, що воно взагалі насправді ведеться.

Окрім того, вимагають розслідування не лише події навколо останніх президентських виборів в Україні, але й різні інші випадки, пов'язані, зокрема, з приватизацією. Таким чином, нові правлячі еліти України мають ситуацію вибору між позицією, яку свого часу висловив головний редактор польської „Газети Виборчої" Адам Міхнік: „амністія, але не амнезія", і власне, „амнезією", тобто, гальмуванням можливого правового переслідування колишнього президента у зв'язку з тим, що правові процеси можуть засвідчити і причетність до неправових вчинків деяких лідерів „Помаранчевої революції".

Перший заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень Олександр Литвиненко припускає, що „Порошенко і Тимошенко будуть дивитися вперед, а не назад", і Леонід Кучма нестиме правову, а не політичну відповідальність. Адже попри те, що „не потрібно створювати прецеденту прощення", не варто й керуватись „мотивом помсти", як зазначає директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов. Особливо, якщо ми прямуємо до демократії.

„Вже нині є яскраві приклади вбудовування стовпів режиму Кучми у нову владу" - так зазначив перший заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень Олександр Литвиненко, маючи на увазі очевидно як „ранніх перебіжчиків" (Кінах, Єдін, частина народних депутатів з фракції НДП), „перебіжчиків після перемоги" (Азаров, Губський), так і тих, хто має чималі шанси стати союзниками або ж принаймні, продемонструвати свою лояльність до нового керівництва держави за кілька найближчих місяців (Табачник, Гайдук).

Зрештою, і сам Кучма не зможе залишитись осторонь політичного життя країни: це, як зазначають політологи, є результатом темпераменту Кучми, його любові до влади. Таким чином, екс-президент „спробує тим чи іншим способом зберегти роль арбітра в українській політиці" та однозначно „матиме консультативні функції" (так вважає Вадим Карасьов). Є всі підстави стверджувати, що Кучма не збирається покидати велику політику. Про це, зокрема, свідчить поспішність у призначенні двох суддів Конституційного Суду за квотою Президента, ветування закону про заборону приватизації держпідприємства „Свердловантрацит" (Верховна Рада подолала вето), масові звільнення губернаторів та заступників міністрів у останні дні своїх повноважень (за аналогією: кому Кучма роздає нагороди - той є частиною „режиму Кучми", кого ж звільняє - той ще має шанс працювати при новій владі). Зрештою, перший віце-прем'єр Микола Азаров 20 січня цього року пообіцяв зайнятись певними „економічними проектами" та зазначив1, що „можу навіть консультувати новий уряд". Азаров вважається одним зі „стовпів режиму Кучми". Як зазначив для МЦК Вадим Карасьов, „попри те, що до влади прийшла нова влада, зберігаються старі еліти; дехто переходить у опозицію, хтось знаходиться між старою і новою владою і демонструє лояльність новій владі". На думку політолога, „багато зі старих еліт надіються, що нова політика нового Президента з тих чи інших причин не вдасться. І з парламентськими виборами вони зможуть знову повернутись до влади".

До цього ж приводить і аналіз розвитку України впродовж років незалежності: характерний „м'який" менталітет суспільства, взаємна пов'язаність політиків навіть з протилежних таборів, загальна неагресивність призводять до зберігання традицій за умови зміни декорацій. Приклади: Леонід Кравчук як представник свого колишнього опонента Кучми, лідери СДПУ(о), які спочатку не підтримували Кучму, доля Дмитра Табачника, Володимира Щербаня і т.д. Швидше за все, лідери опозиції також не будуть забувати про досвід управління цих та інших людей.

Інша справа, що окрім політичної доцільності та особистого ставлення, існують питання бізнесу - а сьогодні в оточенні нового президента України багато серйозних і потужних бізнесменів, які, з одного боку, навряд чи зможуть швидко забути про перешкоди, які їхнім підприємствам чинили органи державної влади (МВС, податкова адміністрація тощо). Не виключено, що принаймні, частина з них не зможе утриматися від певних спокус, які надає причетність до табору переможців. Відповідні натяки, а часом і прямі заяви робили і Порошенко, і Тимошенко, і Червоненко, і російський бізнесмен Григоришин, „ображений" групою СДПУ(о), якого часто можна було бачити в оточенні лідерів „Помаранчевої революції".

Логічно, що з початком президентства Ющенка, такої підтримки свого бізнесу, як це було раніше, зять Леоніда Кучми, народний депутат Віктор Пінчук не матиме. Більше того, як повідомляє „Українська правда" з посиланням на "The Wall Street Journal" (14.01.2005), деякі учасники української „помаранчевої революції" хотіли б відібрати у Пінчука частину капіталів. Щоправда, Віктор Ющенко неодноразово заявляв, що перерозподілу власності не буде, хоча приватизацію „Криворіжсталі" переглянуто буде. Можна припустити, що Пінчук зазнає певних збитків в ході розгляду процедури приватизації, але це не позначиться сильно на його позиціях, і тому і він, і Ринат Ахметов вже дали згоду на легітимний перегляд приватизації цього заводу.

Пінчук в останні роки намагається демонструвати цивілізований підхід до ведення бізнесу, тому з усіма основними партнерами має гарні стосунки і користується повагою з боку опозиції. Тому він, як гарантія фінансової безпеки для сім'ї Кучми (і для самого Леоніда Даниловича) може бути спокійним за свої активи - революція навряд чи принесе значні збитки.

Натомість можуть виникнути проблеми у „конкретних" порушників „понятій" - соціал-демократів, групи донецьких бізнесменів, але і самого Леоніда Кучми, щодо якого може бути розпочато розслідування з питань походження його капіталів. В даному випадку можливо говорити, що „durа lex sed lex" (закон суворий, але це закон).

Світова практика показує, що майбутнє президента у відставці залежить від політичної ситуації в країні та масштабів його діяльності. Відповідно до цього, президента може спіткати різна доля. З одного боку, відомі приклади судових процесів над Піночетом, Мілошевичем, страта Чаушеску. З іншого боку, переважно позитивний слід в історії залишився після далеко не однозначного правління Рузвельта і Рейгана.

В українській ситуації доля Леоніда Кучми „на пенсії" значною мірою залежатиме від того, наскільки нове державне керівництво України готове до радикальних вчинків і відповідальності.