Об институте Аналитика Мониторинг Блоги
   
06.02.2013, 12:16


Парламент потрібно розблоковувати


Вчора сесія Верховної Ради так і не відкрилася. Опозиція заблокувала ВР, і не змогла домовитися з владою — як виконувати норму Конституції про персональне голосування. Хоча кому як не представникам найвищого законодавчого органу країни знати, що єдиним виходом з ситуації, що склалася, може бути лише один — дотримуватися законів. Суперечка довкола персонального голосування лише підсилює карикатурність і показовість глибокої кризи українського парламентаризму. З іншого боку, наскільки ефективною може бути тактика блокування парламентської трибуни опозицією? Наскільки взагалі сьогодні опозиція є якісною альтернативою влади? З цих питань почалася наша бесіда з політологом, директором Інституту глобальних стратегій Вадимом КАРАСЬОВИМ .

Вадим, як ви думаєте, чи принесуть «плоди» опозиційні зусилля з блокування парламенту?

— Опозиція заблокувала трибуну, але Партія регіонів не зробила жодних зусиль, щоб протистояти цьому. Крім того, мирно і спокійно пішла з Верховної Ради. Чому? Не маючи сьогодні ресурсів для технологічної реалізації персонального голосування, Партія регіонів не квапиться відкривати сесію і починати працювати. Тому що вона чудово розуміє, що довго блокувати трибуну опозиція не зможе — не через фізичні або календарні причини, а тому що в п’ятницю в парламенті мав виступити комісар Єврокомісії з питань розширення і європейської політики сусідства Штефан Фюле. До того ж, у Верховній Раді готується резолюція щодо євроінтеграційного курсу України, яка могла б стати серйозною заявкою зовнішньополітичних позицій Верховної Ради, особливо важливої для України напередодні лютневого саміту «УКРАЇНА—ЄС».

Кому вигідно, щоб парламент працював в пленарному режимі і на цьому пленарному засіданні виступив Фюле, а також було ухвалено стратегічно важливий зовнішньополітичний документ? Безумовно, опозиції. Якщо блокування триватиме й далі, то влада може сказати, що саме опозиція блокує євроінтеграційний курс України. Тобто у влади з’являється поле для маневру. Якщо влада тихо саботуватиме євроінтеграційний курс, то завжди можна буде звинуватити в цьому опозицію. А якщо влада дійсно серйозно готується до саміту «УКРАЇНА—ЄС» і залишила у минулому всі ігри з Путіним в Митний союз, то вона завжди може акцентувати увагу європейських партнерів на тому, що саме вона, виконавча влада, до якої багато претензій з боку української громадськості та ЄС, є найбільш послідовним євроінтегратором. Виходячи з цього, постане питання — наскільки ефективним є блокування трибуни ВР опозицією в контексті можливого виступу Фюле в парламенті й ухвалення документа про євроінтеграційні прагнення України? Зрозуміло, владі квапитися нікуди. Опозиції доведеться зняти блокаду і зробити все, щоб п’ятниця стала тріумфом парламенту і тріумфом євроінтеграційного курсу України.

А якщо в цілому оцінювати дії опозиції — наскільки ефективно вона протистоїть владі?

— Періодичне блокування і розблокування трибуни Верховної Ради, як з боку опозиції, так і з боку провладної більшості є проявом глибшої й істотнішої кризи парламенту. Адже проблема не в блокуванні трибуни, проблема в тому, що сама Верховна Рада нинішнього скликання містить в собі імпульси постійного блокування. Причина — в невизначених результатах парламентських виборів 2012 року. Влада програла вибори, перш за все, за партійними списками, але не програла Верховну Раду, і відчайдушно бореться за те, щоб здійснювати постійний контроль над роботою парламенту. З іншого боку, опозиція виграла парламентські вибори, перш за все, у партійній частині, але програла парламент, тому що не змогла сформувати більшість й істотно вплинути на обрання керівних органів ВР, хоча сила опозиції сьогодні набагато перевершує вплив попередньої опозиції періоду 2010—2012 рр. У цих парадоксальних, не до кінця політично оформлених, невизначених результатах виборів криються нинішні патології роботи ВР. Саме цим і визначається стратегія і тактика влади й опозиції.

Що сьогодні важливо для влади? Вона не може контролювати Верховну Раду так, як вона її контролювала в 2010—2012 рр. за помахом депутатського бригадира, коли в кількості 30—50 чоловік ухвалювалися нібито парламентською більшістю потрібні рішення для влади. Проте, контролювати сьогодні Верховну Раду необхідно. Тому, не маючи можливості загнати опозицію в гетто, помножити її на законодавчий нуль, влада робить усе, щоб ВР працювала у «рваному», епізодному режимі, чергуючи політичний невротизм, коли проявляється гарячкова активність тих або інших політичних сил або фракцій, даючи можливість опозиції проявити свою опозиційність на повну котушку, і летаргічний сон, анемію. Ось звідси, здавалося б, неприродний і нав’язаний владою графік роботи Верховної Ради, коли парламент може в пленарному режимі раз на тиждень працювати, а решту часу вона закривається від публіки, опозиції, виборців і переходить в режим якогось кулуарного, кабінетного, непрозорого існування.

Перше. Владі важливо, щоб опозиція була замкненою в парламенті (саме у такому), щоб вона не йшла на вулицю, не виходила в широкі одержимі незадоволеністю, протестами, інколи злістю й ворожістю до влади маси. Владі необхідно, щоб опозиція була в парламенті, але сам парламент і опозиція були регульованими, щоб сама опозиційність не перетинала певні кордони, допустимі з точки зору влади.

Друге. Владі потрібний парламент як вітрина, тому що українська напівавторитарна влада не відмовляється від ідеї імітаційних демократій, де має бути парламент, мають бути вибори, інколи реально конкурентні, але все-таки обмежені, а головне такі, які б приносили результат, який більше на користь владі, а не на користь її конкурентів.

Проаналізуємо опозицію. Що опозиції потрібно від парламенту? Перше. Опозиції не можна допустити, щоб влада нав’язала їй свою гру.

Друге. Опозиції важливо із самого початку заявити про свою стратегічну ініціативу і морально-політичну перевагу. У цьому і першоджерело стратегії опозиції, спрямоване на реалізацію персонального голосування, яке є нормою Конституції і якої не дотримується Партія регіонів. Якщо персональне голосування буде не просто регламентною нормою, а реальною технологією роботи Верховної Ради, тоді парламентська більшість ніколи не збереться у повному складі, а це означає, що опозиція отримає чисельну перевагу. Від Верховної Ради України опозиції також потрібний майданчик, сцена для демонстрації своєї опозиційності, законодавчих ініціатив і демонстрація своєї ефективної політичної роботи. Опозиція не хоче виходити на вулицю, вважаючи, що її завдання сьогодні обмежується активною, інколи рутинною, але, при цьому, серйозною опозиційною роботою. Звідси стає зрозуміло, що Верховна Рада приречена на те, щоб бути кон’юнктурним елементом серйозної гри влади й опозиції з урахуванням минулих виборів 2012 року і з урахуванням перспективи президентських виборів 2015 року, а також необхідності закріпити свої партійно-політичні позиції партіям-новачкам «УДАР» і «Свобода».

«СПРАВА ГОНГАДЗЕ» ПОКИ ЩО НЕ СТАЛА НАШОЮ УКРАЇНСЬКОЮ «СПРАВОЮ ДРЕЙФУСА»

Останні програми політичних ток-шоу на «Інтері» і «Першому національному» були присвячені «справі Щербаня» і «справі Гонгадзе». Які ваші враження?

— Якщо вийти за рамки поточної медійної і політичної кон’юнктури, то зосередженість і сфокусованість політичних ток-шоу на справі Щербаня» і «справі Гонгадзе» свідчить про те, що ми ще остаточно не викорінили буремні, бандитські 1990-ті рр. З одного боку, слід виносити уроки: пострадянські і ранньокапіталістичні (бандитські) правила потрібно викорінювати, зокрема й через обговорення серйозних проблем у колективній формі політичних ток-шоу. З другого боку, це також може свідчити про те, що ми перебуваємо поза історичним часом. Ми ніяк не можемо вийти за межі ранньопострадянського періоду, у нас досі ключовими питаннями медійного і політичного порядку денного є справи давно забутих днів, що не може не свідчити про історичну безвихідь, в якій опинилася країна.

Звичайно, тут є і поточна політична кон’юнктура, пов’язана з тим, що «справа Щербаня» і «справа Гонгадзе» — це не просто справи 1990-х рр., на яких ще не засохло чорнило і кров, це найважливіші віхи історії олігархічного правлячого класу України, який благополучно існує всі 20 з гаком років української незалежності попри революції, реформи, майдани, парламентські та президентські вибори тощо. Будь-який верховний політик, який ставить перед собою завдання змінити композицію правлячого класу, підпорядкувати норовливі еліти, стати абсолютним і безумовним контролером, як політико-економічної системи, так і правлячого класу (без чого неможливий ефективний авторитаризм), завжди матиме спокусу реанімувати кримінальні з політичними контекстами справи. Це потрібно задля того, аби завдати нищівного удару по імовірній територіально-олігархічній фронді, витіснити на узбіччя медійного і політичного життя своїх суперників, зменшити вплив старих еліт. Верховній владі, використовуючи потяг суспільства до правди про темні сторони політичного минулого України, а «справа Гонгадзе», «справа Щербаня» і низка інших справ є саме такими, необхідно завдати нищівного удару по своїх конкурентах — чи то з-поміж правлячого класу, чи з-поміж колишніх еліт, чи з тих, хто претендує на роль лідера контреліти — в цьому разі Юлія Тимошенко.

За всієї необхідності обговорення резонансних справ, важливо, аби медійний ландшафт не прикривався лише цими темами, оскільки у країни багато інших проблем: економічних, соціальних, структурно-політичних, моральних... Якщо вже й обговорювати ці теми, то вони повинні мати на виході дуже важливі морально-психологічні уроки і висновки для того, щоб не лише колихати повітря чи використовувалися їх у внутрішньоелітних війнах, у розборах монопольно-олігархічної еліти, що зароджується, з попередньою плюралістично-олігархічною елітою 1990-х — початку 2000-х, а щоб це стало важливою історичною віхою на шляху морального очищення і політичного оновлення держави. Аби країна, вивчивши історичні і моральні уроки 1990—2000-х рр., могла далі рухатися в європейському напрямі 2010-х рр. А поки що, мені здається, ці шоу не дотягують до цього завдання.

Як би ви оцінили вирок Пукачу? Про що свідчать його слова стосовно того, що Кучма і Литвин мають бути поруч з ним у клітці?

— Якщо говорити про вирок Пукачу, то це, швидше, був вирок виконавцеві, але не «вирок епосі». Ми продовжуємо жити тим часом — недомовок, цинізму, брехні, що породжує конспірологічні здогадки, версії, віру в різноманітні теорії змов тощо. «Справу Пукача» завершено, але не завершено «справу Гонгадзе». Є багато незбігів та недомовок. Усе обмежилося виконавцем. І навіть проблема не в тому, аби знайти замовника, і не в тому, аби, зачепившись за останні слова Пукача про Литвина і Кучму, починати розкручувати чергову сенсацію. Проблема в тому, що в політичних колах і частині журналістської спільноти після вироку Пукачу відчуємо подих полегшення. Він беззвучний, ніхто не сказав: «Слава Богу! Пукача засудили, і справу потрібно здати в архів!», але це відчувається на рівні політико-підсвідомого країни, мовляв, Пукач отримав довічне ув’язнення, отже, заслужив, і крапка. Але ситуація з Гонгадзе не прояснилася.

Як ви гадаєте, у чому причина того, що три канали Пінчука проігнорували останні слова Пукача?

— Ми продовжуємо жити в олігархічній епосі, коли ті ж самі медіа, начебто маючи свободу слова, часто замовчують те, про що необхідно говорити. До речі, саме замовчування є красномовнішим, ніж заповнення порожнеч пустою балаканиною. Інакше кажучи, структура суспільства і держави залишається верхівково-олігархічною, пострадянською, коли правлячий клас, куди можуть входити й привілейовані журналісти, олігархічні ЗМІ, не кажучи вже про привілейовані прошарки політиків, суддів, прокурорів, бізнесменів, стоїть над суспільством, відірваний від справжньої публічної сфери. Вони створюють свою сферу з численними недомовками і підморгуваннями, сигналами та іншими формами непублічної мови, яка стосується не загальноважливих проблем, а тусовочних речей. Про них всі знають і розуміють, але не говорять. У країні немає по-справжньому публічної сфери, яка б виробила адекватну політичну мову опису із застосуванням чітких критеріїв: що добре, а що погано, що добро, а що зло, що гарно, а що ні...

Отже, «справа Гонгадзе», незважаючи на резонанс, вирок і витоки (зникнення та смерть журналіста Гонгадзе), залишилася мало не буденним процесом попри увагу ЗМІ, обговорення цієї теми в ток-шоу тощо. Ця справа не стала політичним процесом — таким, яким була свого часу «справа Дрейфуса» у Франції чи Вотергейтський скандал в США. У тому-то й проблема, що суспільства можуть робити моральні й політичні ривки, якщо вони з буденних, скороминущих і навіть просто резонансних справ створюють загальнонаціональні дебати, загальнонаціональне осмислення, перетворюючи рядову, хоча й гучну криваву справу, на історичну віху на шляху свого морального і політичного прогресу. «Справа Гонгадзе» поки що не стала нашою українською «справою Дрейфуса», яка відкрила Франції шлях до республіканського очищення і оновлення. Після цієї справи Франція фактично стала стійко і міцно на рейки республікансько-демократичного розвитку.

ЗА ПРИДБАННЯМ «ІНТЕРУ» СТОЇТЬ ПРОЦЕС СТВОРЕННЯ МЕДІЙНОЇ КВАЗІМОНОПОЛІЇ

Сьогодні існує багато версій — чому Хорошковський продав свої медійні активи Фірташу. У чому ви вбачаєте причину?

— Справді, сила-силенна версій. Знову ж таки, це свідчить про хворобливу патологію публічної та експертної сфер в Україні, коли версії множаться, але в міру цього втрачається нитка аналізу. Ситуація може бути значно простішою, і пов’язана вона з тим, що в Україні все ж немає справді незалежних електронних ЗМІ. Електронні медіа — це наймасовіше з мистецтв цитування. Ці медіа є високоточною зброєю масовопсихологічного ураження в умовах імітаційних демократій, авторитарних режимів чи особистих диктатур. Тому влада і власність у медіа — це така ж проблема, як і в гірничо-металургійному комплексі, хімічній монополії, облгазах. Це є частиною комплексу влади і власності як основної матриці соціальної, політико-економічної і державної організації всього пострадянського суспільства.

Тому в даному разі йдеться не про бізнес, не про придбання та скуповування звичайного бізнес-активу, хоча й вельми дорогого, а про продаж політичного інструменту з рук у руки. Цілком імовірно, що це перехідна фаза, тобто продали не тому, хто є остаточним покупцем, а поки що лише в перехідні руки, хоча й досить значної постаті (Фірташа). Ця операція відбулася під певним політичним тиском, оскільки ніхто в умовах домінуючого контролю над медійною, політичною системою не дозволить, аби один з головних інформаційних активів починав грати в опозиційність, вибивався із стрункої лави українських електронних ЗМІ, що говорять в унісон (ні про що).

Отже, за придбанням «Інтеру» стоїть серйозний, сутнісний політичних процес акумуляції, мобілізації, централізації медійного капіталу в одних руках, створення медійної квазімонополії під контролем верховної влади аналогічно будь-якій економічній монополії. Тим більше, в умовах, коли 2013 рік стає роком зачистки, розчищання і стирання електорального поля, оскільки це рік оперативної підготовки до президентських виборів кінця 2014-го — початку 2015-го рр. Отже, за цією операцією стоїть не бізнес, а політика, не зміна влади над «Інтером», а зміна політичній влади щодо «Інтеру». Медіа, особливо електронні, в українських, та й у пострадянських напівавторитарних умовах, не є четвертою владою, а є додатком, дорогим, але дуже важливим додатком, гаджетом верховної виконавчої влади. Без цього влада приречена на те, аби дрейфувати у бік демократичнішої форми правління. А отримавши під контроль медіа-політичний ресурс, вона зберігає своє домінантне становище у політико-державній архітектурі напівавторитарного режиму.

«День», 6.02.2012



Предыдущие материалы из раздела
Иран вне санкций: как изменится глобальная игра
05.04.2015, 17:05
В четверг на мировом энергетическом рынке произошла своего рода революция, последствия которой будут проявляться не один год, и не только в сфере ...
Шантаж Яценюка
07.07.2014, 13:30
Политолог Вадим Карасев раскрывает сложные отношения между правительством и Верховной Радой. — Почему между Кабинетом министров и парламентом ...
На ближайших выборах Порошенко и Ляшко могут поделить избирателей между собой, – Карасев
02.07.2014, 13:08
Основной вопрос сегодняшней политической повестки – это способ разрешения конфликта на востоке. Об этом заявил директор Института глобальных ...
Російська імперія доживає своє – Карасьов
02.07.2014, 13:05
Гості «Вашої Свободи»: Вадим Карасьов, директор Інституту глобальних стратегій; Леся Яхно, директор Інституту національної стратегії ...
В Донецке прошли первые переговоры официальных представителей Украины, России, ОБСЕ и лидеров ополченцев
24.06.2014, 12:39
На переговоры в здание донецкой облгосадминистрации, по сообщению «РИА Новости», прибыли посол России в Киеве Михаил Зурабов, спецпредставитель ...
Экспертный совет: Когда пройдут парламентские выборы?
23.06.2014, 13:16
Директор Института глобальных стратегий Вадим Карасев называет равными шансы того, что перевыборы в ВР пройдут осенью этого года или весной будущего: ...
Аналитика
 Архив