Альтернатива глобалізації

Будь-яка ситуація в Росії певною мірою позначається на Україні, оскільки ми пов’язані економічно, політично, культурно, часто український політикум імітує російський. Те, що відбувається в Росії, пов’язане з м’яким наступом влади на транснаціональний капітал, на так званих сировинних олігархів. Це дуже цікаво, симптоматично і повчально.

У російській і українській пресі домінують локальні, суто ситуативні, так би мовити, «внутриразборочные» оцінки даної ситуації. Хоч на це можна подивитися і з іншого ракурсу — з точки зору перспективи. У цьому випадку доцільно зупинитися на двох аспектах.

Путін і російське керівництво після американського вторгнення в Ірак та інавгурації американського проекту «Нове століття», розцінили те, що відбувається, як керовану глобалізацію, збільшення впливу США і контртенденцію тієї глобалізації, яка була характерна для 90-х років з транснаціоналізацією бізнесу, домінуванням міжнародної бюрократії, з міжнародними олігархічними бізнес-структурами. Путіну стало зрозуміло, що постіракська епоха пов’язана з контрглобалістськими тенденціями і націлена на зміцнення ключових держав сучасного світу. Йдеться передусім про американську державність, а також про Францію, Китай, Індію, Росію і т.д., тобто про ті великі держави, які перебувають на сходинку нижче єдиної суверенної супердержави.

В умовах загостреної конкуренції великих держав за енергетичні ресурси, загрози з боку мусульманських терористів, стає зрозуміло, що в рамках ліберального політекономічного проекту, орієнтованого на транснаціональні форми глобалізації, всі можливості вичерпані. Росія не може відбутися як велика держава в рамках ліберального проекту 90-х років, провідниками якого на рівні ідеології були молоді реформатори, на рівні політичної влади — режим Єльцина, на рівні бізнесу — великі транснаціональні компанії сировинного або нафтового типу. Найбільш яскравим представником цього бізнесу, відмінного від державницького (Алекперов, Потанін), якраз є Ходорковський. Проблема полягає в тому, що в Росії транснаціональний бізнес зіткнувся з імперативом мобілізаційного розвитку, на який зараз намагається перейти Путін. Це перший момент.

Другий. Росія зіткнулася з тим, що з’явилося позитивне сальдо торгового балансу, але капітал продовжує витікати з країни. Виходить, що Росія, потребуючи інвестицій, кредитує весь світ. Відсутність внутрішніх вкладень від сировинної ренти, яку отримали деякі гіганти, націлені на транснаціоналізацію, є для Путіна однією з неприйнятних форм ведення бізнесу. Тому для Росії сьогодні дуже важливо інституціоналізувати відносини влади і великого бізнесу і зробити це так, щоб цей бізнес працював на державу, а свій вихід на транснаціональний ринок погоджував з інтересами держави. До того ж мобілізаційний шлях розвитку є не тільки в Росії. Америка на нього також переходить, тільки цей розвиток вона проектує на весь світ, мобілізуючи інші країни із зовнішніх позицій. У Путіна такої можливості немає. Отже, перехідні витрати мають бути порівну розділені між великим бізнесом країни, середнім бізнесом, суспільством і так далі, оскільки імператив мобілізаційного розвитку вимагає нового етапу, нової хвилі структурних реформ: пенсійної, житлово-комунальної, пов’язаної з трудовими відносинами. І Путіну необхідно, щоб витрати даного етапу не були повністю покладені на суспільство, а й стали обов’язком великого бізнесу, який виграв на першому етапі ліберальної модернізації в 90-х роках.

Ситуація навколо ЮКОСа є сигналом для російського сировинного олігархічного бізнесу про те, щоб їх стратегія та економічна політика були більш зв’язані з імперативом державного виживання і зміцнення російської державності.

Пов’язане це з тим, що світ вступає у новий період розвитку. Американський проект «нового століття» задає мобілізаційний темп. Тому країни, котрі не хочуть виявитися васалами і сателітами Америки, змушені будуть застосовувати в своїх країнах мобілізаційну ініціативу. Особливо це стосується держав, які вже не є супердержавами, але володіють політичною суб’єктністю.

Для України, щоб реалізувати свій амбіційний план — стати східноєвропейським лідером, необхідно вирішити, як укластися в нову мобілізаційну перспективу, як її застосувати в наших умовах. Другий момент полягає в тому, що Росія має більш консолідовану владу, популярного президента. А Україна перебуває в стадії олігархічної анархії. І тому нам складніше. Зате простіше в тому, що ми не претендуємо на статус наддержави. Україна належить до «середніх держав», і у неї немає необхідності реалізовувати амбіції наддержави. Тому Україна просто шукає своє місце у структурі американського світу.

"Україна і світ сьогодні"